Читати книгу - "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

— Я… я спробую, — вимовив Шаста.

— Бідолаха, — злагіднів кінь. — Я забув, що ти ще лишень лошатко, тобто хлопчик. З часом із тебе вийде добрий вершник. А зараз… мусимо зачекати, доки ті двоє у хатині не поснуть, тоді рушимо. Гаразд, давай подумаємо. Мій тархан прямує на Північ до великого міста, до самого Ташбану, до двору Тісрока…

— Зачекай, — вражено вимовив Шаста, — а чому, згадуючи ім’я Тісрока, ти не додав «хай живе вічно»?

— З якого це дива? — фуркнув кінь. — Я вільний нарнієць. Чого мені повторювати те, що говорять раби і дурні? Я не хочу, щоб він жив вічно, та й знаю, що так не може бути, навіть якби я того й бажав. Зрештою, виглядає, що теж походиш з вільної Півночі, то навіщо нам ці південні звички? Ліпше повернімось до нашої розмови. Як я вже казав, мій вершник прямує на Північ, до Ташбану.

— Отже, це означає, що нам найліпше податись на Південь?

— Ні, — заперечив кінь. — Він думає, що я безмовний та нерозумний, як усі його коні. Гм, якби то я справді був такий, як вони, то, вирвавшись на волю, потім таки повернувся б до своєї стайні або на своє пасовисько, тобто до його палацу. Звідси це два дні дороги у південному керунку. Отам він і шукатиме мене. Йому ніколи не спаде на гадку, що я з власної волі рушу на Північ. Так чи инак, а він, мабуть, вирішить, що хтось із нашого села побачив його, простежив, де він зупинився, і вночі викрав мене.

— Гур-р-ра! — вигукнув Шаста. — Тоді вперед на Північ. Я все своє життя страшенно хотів побувати на Півночі.

— Цілком зрозуміло, — мовив кінь, — бо це поклик твоєї крови. Я впевнений, що ти народився на Півночі. Але заспокойся, не галасуй так. Вони, певно, якраз поснули.

— Може, я підкрадусь і перевірю? — запропонував Шаста.

— Добра думка, — погодився кінь, — тільки гляди, щоб тебе не схопили.

На цей час надворі уже добре стемніло. Все довкола стихло, було хіба чути, як хвилі хлюпають об берег. Та Шаста цього не зауважував, бо чув їхній плюскіт, відколи себе пам’ятав. Хлопець навшпиньках підійшов до дверей, але світла всередині не побачив. Прислухався: за дверима панувала тиша. Тоді Шаста наблизився із протилежного боку, там, де було єдине віконечко, підійшов до нього і сливе відразу почув знайоме похропування старого рибалки. Шаста подумав, що коли все минеться щасливо, він більше ніколи чутиме цього хропіння, і це вельми його втішило. Тамуючи подих, Шаста обережно рушив геть, м’яко ступаючи по траві. До передчуття радісних змін долучився жаль, який, однак, не міг змінити його рішення. Хлопець підійшов до ослячої стайні, навпомацки знайшов під стіною ямку, у якій лежав ключ, відтак відчинив двері і взяв сідло й упряж, що були там замкнені звечора. Наостанок Шаста нахилився і поцілував у ніс ослика.

— Вибач, ми не можемо взяти тебе зі собою, — мовив він.

— Ху-у, прийшов, нарешті, — полегшена зітхнув кінь, коли Шаста повернувся. — Я вже почав було хвилюватись, чи не трапилось чого.

— Я забрав зі стайні твої речі, — відповів хлопець. А тепер скажи, як їх на тебе натягти?

Далі Шаста узявся запрягати коня, пильнуючи при цьому, аби нічого не брязнуло, не задзвеніло, а кінь давав йому поради: «Підтягни-но попругу», «Намацай пряжку, ні-ні, нижче», «А тепер підкороти стремена». Коли справу було завершено, кінь промовив:

— Гаразд, послухай: про людське око нам потрібні віжки, але тобі зась пускати їх у хід. Прив’яжи їх до сідельної луки, але вільно, так, аби я міг повертати голову як мені забагнеться. І пам’ятай: ти їх не чіпатимеш.

— А для чого вони тоді? — здивувався Шаста.

— Взагалі для того, щоби мною правувати, — відповів кінь. — Та я маю намір провадити сам, то ти, будь ласкав, тримай руки при собі. І ще одне: я не дозволяю тобі хапати мене за гриву.

— Але послухай, — спробував заперечити Шаста, якщо я не триматимусь за віжки чи за гриву, то як узагалі втримаюсь на тобі?

— Триматимешся ногами, — відказав кінь. — У цьому-бо суть доброї верхової їзди. Якомога сильніше обійми мене колінами за тулуб. Та сядь рівно… рівненько як жердина; лікті притисни до боків. До речі, а що ти зробив з острогами?

— Одягнув їх собі на ноги, ясна річ, — відповів Шаста. — Я знаю, для чого вони.

— Ну то зніми їх і поклади до сідельної сумки. Доберемося до Ташбану, то продамо їх. Готовий? Що ж, пора: давай, сідай у сідло.

— О-о-о! Який-бо ти височезний! — засапався Шаста, бо з першої спроби у нього нічого не вийшло.

— Я кінь — і все, — прозвучала гордовита відповідь. А ти вилазиш на мене, мов на копицю сіна! Отак, тепер ліпше. А зараз сядь рівно і згадай, що я тобі казав. Так, притисни коліна. Сміх та й годі: мені, який водив у наступ кавалерію і не раз вигравав кінні перегони, доводиться мати на собі отакого горе-вершника, який тримається у сідлі наче міх з картоплею! Та гаразд, гайда звідси, — і кінь добродушно захихотів.

Спершу вони рушили на Південь і дійшли до невеличкої річечки, яка несла свої води до моря. Тут він потупцював і залишив у прибережному намулі кілька глибоких чітких слідів, що вели на Південь. Та тільки-но мандрівці опинились на середині броду, кінь рвучко повернув проти течії і рушив по річищу догори. Вони вже були доволі далеко від хатини, але ще шмат дороги кінь пройшов по прибережній жорстві, аби не залишилось жодних слідів, і нарешті видобувся на північний берег. Пройшли ще трохи — і невдовзі усе, що досі знав Шаста, тобто хатина, самітнє дерево побіля неї, віслюча стаєнка й устя річки, розчинилось у сірій імлі теплої літньої ночі. Тепер шлях провадив їх угору і за якийсь час вони опинились на кряжі, який для Шасти завжди був межею знаного йому світу. Глянувши перед собою, хлопець побачив порослу травою безмежну широчінь — дику, безлюдну й вільну.

— О-го-го! — вихопилося У коня. — Який простір! Ось де можна розігнатись, о-ох!

— О-йой, не треба, — спохопився Шаста. — Ще ні! Я не вмію так… будь ласка, конику… не знаю, як тебе звати.

— Бругу-гугу-бругу-гугі-га, — відповів кінь.

— Я ніколи не зможу цього вимовити, — сказав Шаста. — Можна, я буду називати тебе Бругу?

— Гаразд… якщо инакше в тебе не виходить, то хай уже, — погодився