Читати книгу - "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

— Облиш усі ці пишні самовихваляння, — обірвав старого тархан. — Досить того, що ти забрав дитину і тепер маєш із хлопця удесятеро більше зиску, аніж вартує його щоденний кусник хліба, — це цілком очевидно. А тепер назови свою ціну, бо я втомився від твоїх теревенів.

— Мудро єси сказав, — відповів Аршиш, — що праця цього хлопця має для мене неоціненну вартість. І це слід врахувати при укладанні угоди. Бо якщо я продам хлопчиська, то змушений буду купити чи винайняти когось иншого, аби той виконував його роботу.

— Я дам тобі за нього п’ятнадцять кресцентів, — поклав ціну тархан.

— П’ятнадцять! — вражено вигукнув Аршиш. У його голосі звучала образа і невдоволення. — П’ятнадцять! За мою опору у старості та світло очей моїх! Не чини глуму над моєю сивою бородою, навіть якщо ти тархан. Моя ціна — сімдесят.

Тут Шаста підвівся і навшпиньки подався геть. Він довідався усе, що хотів. Хлопець не раз чув у селі, як провадять торг, і знав, що буде далі. Шаста не сумнівався, що Аршиш урешті-решт продасть його за суму значно більшу, ніж п’ятнадцять, але набагато меншу, ніж сімдесят кресцентів. Хлопець так само знав, що рибалка і тархан сперечатимуться не одну годину, доки дійдуть обопільної згоди.

Вам, мабуть, годі уявити, які почуття охопили Шасту. Бо якби ми з вами раптом почули, що наші батьки збираються продати нас у рабство, то напевно зреагували б по-иншому Та, по-перше, дотеперішнє життя хлопця мало чим різнилося від рабства — хтозна, а може, вельможний чужоземець ставитиметься до нього ліпше, ніж Аршиш. По-друге, історія про те, що його знайшли у човні, сповнила серце Шасти хвилюванням і — полегшенням: хлопця-бо часто гнітило, що він не відчував любови до рибалки, хоч як того прагнув. Шаста таки знав, що синові належиться любити свого батька. А тепер виходить, що він не має нічого спільного з Аршишем. Із його серця мовби тягар звалився. «А я міг бути кимось иншим! — подумав хлопець. — Наприклад, сином самого тархана… або й Тісрока (хай живе вічно!)… або бога!»

Роздумуючи над цим, він вийшов на лужок перед хатиною. Наближалися сутінки, на небі вже з’являлися зірки, проте західний край овиду ще освітлювали скісні сонячні промені. Поруч пасся кінь чужинця, вільно прив’язаний до металевого кільця, закріпленого на стіні ослячої стайні. Шаста підійшов до коня і поплескав його по шиї. Той знай пощипував траву, не звертаючи на хлопця жодної уваги.

Тут Шасті спало на гадку:

— Цікаво було би знати, що за чоловік отой тархан, промовив він уголос. — А може, він добрий? Деякі раби у панських палацах б’ють байдики, гарно вбираються і щодня їдять м’ясо. Колись він візьме мене на війну, а я врятую йому життя… тоді він дарує мені волю і назве своїм сином… і подарує палац, колісницю та обладунки із криці… А коли цей тархан — чоловік недобрий, жорстокий? Ото закує мене у ланцюги і пошле працювати під палючим сонцем. Дізнатися б… Але як? Б’юсь об заклад, кінь добре знає свого господаря. Тільки якби він міг розказати…

Кінь підняв голову. Шаста погладив його оксамитовий ніс і промовив:

— Ох, якби ти міг говорити, друже.

Хлопцеві на мить здалося, що йому примарилося, бо кінь низьким тоном виразно вимовив:

— А я можу.

Шаста вражено глянув на коня і зустрівся з його великими очима. Від подиву очі хлопця зробилися круглі й великі, як кінські.

— Як ти навчився розмовляти? — здумів хлопець.

— Чш-ш, не так голосно, — відповів кінь. — Там, звідки я прибув, майже кожен звір розмовляє.

– І де ж це? — поспитав Шаста.

— У Нарнії, — відповів кінь, — у благословенній країні Нарнії, де верескові полонини та чебрецеві долини, де чисті річки і співочі струмки, де прохолодні печери та густі пущі, У яких видзвонюють своїми молоточками гноми. Яке то солодке повітря Нарнії! Година там ліпша за тисячу років у Калормені.

Кінь скінчив і тихо заиржав чи, радше, сумно зітхнув.

— А як ти потрапив сюди? — порушив тишу Шаста.

— Мене викрали, — сказав кінь, — чи полонили — називай як хочеш. Я був тоді ще лошам. Мати застерігала мене, аби не заходив аж на південні узгір’я Верхоландії. але я не звертав уваги на її слова. І, присягаюсь Лев’ячою Гривою, я заплатив за свої вибрики сповна. Усі ці роки я служив людям як раб, ще й мусив приховувати свою справжню природу, вдаючи зі себе безмовного телепня, як їхні коні.

— А чому було не розповісти, хто ти насправді?

— Та тому, що я не такий дурний, ось чому. Якби вони довідались, що я можу розмовляти, то зробили би з мене ярмаркового блазня, й охороняли б як зіницю ока. І я ніколи не зміг би втекти.

— А чому… — знову хотів щось спитати Шаста, але кінь перебив його.

— Послухай, — мовив він, — годі марнувати час на розпитування. Ти хотів дізнатись про мого господаря тархана Анрадина. Так ось: він недобра людина. Ні, до мене, звісно, він ставиться гарно, бо бойовий кінь коштує дорого, але тобі ліпше вмерти, аніж стати невільником у його домі.

— Тоді треба втікати, — вимовив Шаста, блідий як полотно.

— Так, звичайно, — погодився кінь. — Чому б нам не податися разом?

— Ти що, теж збираєшся втікати? — пожвавішав Шаста.

— Звісно, але тільки якщо ти підеш зі мною, — відповів кінь. — Так ми обоє зможемо врятуватись. Бачиш, якщо я мандруватиму сам, то будь-хто, хто трапиться на шляху, подумає, що я заблукав, а відтак схоче мене спіймати. А коли на моїй спині вершник, я можу їхати хоч через цілий Калормен. Ти можеш мені допомогти. Та й, якщо добре подумати, тобі не вдасться самому далеко втекти, бо у твоїх ногах мало сили (і що за недоладні кінцівки у цих людей!), тебе швидко наздоженуть і схоплять. А зі мною ти легко переженеш будь-якого калорменського коня. Оце вже я тобі можу принести користь. До речі, сподіваюся, ти вмієш їздити верхи?

— Аякже, — сказав Шаста, — принаймні, я їздив на ослі.

— На чому? — згірдливо, з насміхом перепитав кінь. (Принаймні, саме це він хотів спитати. Насправді-то у нього вирвалося щось, що нагадувало: «На чо-іго-го-го-му?». У речистих коней завжди підсилюється конячий акцент, коли їх щось дратує.)

— Инакше кажучи, — вів далі кінь, — їздити верхи ти не вмієш. Гм, погано. Доведеться мені вчити тебе у дорозі. Гаразд, коли так, то, може, бодай умієш падати?

— Гм, мені здається, падати вміє кожен, — відповів Шаста.