Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

сам вас накликаю!» Тож усвідомлення того, що спогади Антоненка-Давидовича про революційні події в Україні 1917–1920 років, про боротьбу за Українську Народну Республіку, в армії якої Борис Давидів відважно воював, додавало ще глибшої печалі, - невже ці неоціненні свідчення, це національне надбання навіки втрачено? В таке не хотілося вірити нікому. Може ж таки, десь воно збереглося… Адже знайшовся український патріот, інженер, невтомний збирач рукописів відомих письменників Юрій П’ядик, який свого часу зумів у самого Бориса Дмитровича випросити копії нині опублікованих спогадів, і ось вони щасливо дійшли до людей… А хіба подібного не могло статися зі спогадами, які знищило КДБ? Але на це питання втішної, обнадійливої відповіді Не могло бути, бо Борис Дмитрович своїх найближчих друзів попередив, що задля конспірації спогади він друкував лише в одному примірнику. Не робив також ніяких чорнових заготовок. Тож на диво сподіватися було годі.

А все ж диво сталося! Не пригадую вже точно коли, певне, це було під кінець цього ж 1994 року, до мене на нову квартиру подзвонила Ярина, і я зрозумів, що сталося щось надзвичайне, бо ми з нею після розлуки спілкувалися лиш у виняткових випадках. Справді, молодша донька Антоненка-Давидовича повідомила, що до неї на роботу (працювала вона тоді директором видавництва імені Олени Теліги) заходив загадковий чоловік, що назвав себе посередником від хлопців, які мають твори її батька. І показав машинопис з правками рукою Антоненка-Давидовича. Далі похвалився, що вони мають «Сибірські новели», «Тюремні вірші», ну й багато інших творів в рукописах та машинописах. Зрозуміло, за ці твори вони хочуть певну плату… Ярина одразу ж поцікавилася в «посередника», чи його «хлопці» не мають батькових спогадів. Відповідь була невиразною. Тоді Ярина сказала, що названі ним твори вже друковані, тому вони її мало цікавлять,#хоча на все те треба було б глянути. А от якщо «хлопці» мають батькові спогади, ось тоді й будемо говорити…

Вислухавши загадкову новину, я одразу засумнівався, бо як може зберегтися те, що знищено. Тут можлива підробка, фальсифікація. Тож настійно попрохав: коли посередник об’явиться з батьковими спогадами, я хотів би на них глянути. Ярина зі мною погодилася й пообіцяла, що про все мені одразу повідомить. І ось нотатка в моєму щоденнику від 10 лютого 1995 року:

Від «хлопців» звернувся посередник до Ярини, показав «Післяслово» батькових спогадів, зажадавши за всі спогади три тисячі доларів. Ярина звернулася до мене за порадою: «Що робити?» — «Якщо вони мають повністю спогади, тоді варто поторгуватися…» — відповів їй і попрохав, щоб цю загадкову справу доручила мені. Вона дала згоду.

9 березня 1995 року. Щойно мені зателефонувала загадкова особа. Чоловічий голос, правильна українська мова, ледь помітні нюанси. Я їх уже давно чув, уже вони мені знайомі, ці нюанси у мові, оця тепер так мало вживана клична форма звертання, оця натренована чемність…

— Борисе Олексійовичу, я за порадою Ярини Борисівни…

Справді, це він — «посередник»… І хвилююсь, і тішуся…

— Я відносно спогадів. Ярина Борисівна поставила умову, щоб тільки до вас звертатися.

— Гаразд. Але ви маєте спогади повністю? Від початку до кінця?

— Так…

— Найголовніше, я мушу переконатися у справжності спогадів…

— Розумію… Треба зустрітись.

Домовилися зустрітися о 16 годині наступного вівторка в Ярининому офісі у видавництві імені Олени Теліги.

11 березня 1995 року. Зустрічався з Юрком Огульчанським. Побачилися у Володимирському соборі. Зустріч із цим тестевим приятелем мені була вкрай потрібна. Адже саме в нього було вилучено спогади. Правда, лиш продовження. Початок, — про що раніше Огульчанський мені розповідав, — вдалося передати приятелеві, який відвіз «крамольний доробок небезпечного антирадянщика» в рідне село до матері. Разом і закопали у сараї дбайливо загорнуту у целофан течку. Матір син попередив, щоб про схованку ніде не проговорилась, бо тоді його, сина, чекатимуть тяжкі прикрощі або й ув’язнення. Минули роки. Померла мати. Прийшли кращі часи. Юрій Огульчанський нагадав приятелеві про заховані спогади. На жаль, течки на тому місці, де її було закопано, не виявилося. Мати її або переховала, а скоріше всього, зі страху за сина, комуніста й начальника, просто спалила, бо де тільки син той пакунок зі спогадами не шукав, але його нема.

Із собору ми з Огульчанським пішли в Ботанічний сад. Розповідаючи про зустріч Ярини із «зв 'язковим від хлопців», який показував машинописи й рукописи батькових творів, пропонуючи їх викупити, про дзвінок до мене, про те, як я запитав, чи всі є спогади — від гіочатку до кінця, і про те, як мені було дано ствердну відповідь, — я пильно придивлявся до виразу обличчя Ю. О. Його подив був щирим: «Звідки в них початок?» Потім розмірковував, — а може, землячок із переляку одразу й відніс спогади в КДБ? Може, кадебісти знали, кому Ю. О. віддав спогади на сховок іпритисли керівного товариша?.. А може, побували і в рідному селі й «розкололи» його матір… Одне слово, багато було «може»…

Сьогодні увечері Ю. О. поїхав розшукати свого приятеля й розпитати про загадкову його поведінку. А я тим часом дістав із валізи, де зберігається архів Б. А.-Д., копії протоколів обшуків, мав копію протоколу обшуку і в Ю. О., і вже вкотре заходився ці документи вивчати, зосередившись на записах, що стосувалися вилучених спогадів… І знову поставали нові загадки…

15 березня 1995 року. Зустрічі вчора у видавництві Олени Теліги не відбулося: загадкова особа не з’явилася. Невже щось насторожило чи якась інша причина?

Минали місяці за місяцями, і я терпляче чекав: коли спогади насправді є, то теперішні їхні власники таки обізвуться. Але друзі Бориса Дмитровича й далі турбували СБУ, вимагаючи повернути спогади. І ось моя нотатка у щоденнику від 1 квітня 1996 року.

У п’ятницю 29 березня 1996 року побував у СБУ. Запросив для розмови Кулаківський Петро Карпович. З ним був (а зустріч відбувалася у кімнаті приймального корпусу) Гончар Андрій Максимович. Обидва полковники, і, як я зрозумів, обидва працівники архівного відділу своєї установи. Привід запросин: Володимир Сіренко — поет із Дніпропетровщини, який по-синівськи любив Бориса Дмитровича, — звернувся в СБУ із клопотанням про повернення спогадів Б. А.-Д. Полковники в один голос мені пояснювали, що спогадів у них нема. Я визначаю собі лінію поведінки. Спершу підкреслив, що і Сіренко, й інші люди клопочуться про спогади з власної ініціативи, мого впливу тут нема. І зупинити прагнення шанувальників А.-Д. немає змоги, поки питання зі спогадами не вирішиться позитивно. Бо відтоді, як 89-го року на клопотання громадськості було офіційно в КДБ повідомлено, що спогади