Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

У мене, як у перського кота, ясно-сіра шкура з жовтуватим полиском і з чорно-блискучими, наче лак, плямками. Що-що, а це кожному видно. Проте на господаревій картині я не був ні жовтий, ні чорний, ні сірий, ні брунатний. Та якби ж то тільки це! А то ж на картині не було навіть натяку на ці кольори! Сказав би, шкура мала якесь своєрідне, незрозуміле забарвлення. Та найбільше мене вразили очі. Їх просто не було. Власне, це цілком слушно, бо господар малював мене сонного. Але щоб хоч якийсь натяк на очі — як не силкуйся, ніяк не добереш, чи намальований кіт сліпий, а чи спить. І- я подумав собі: «Нехай той Андреа дель Сарто каже що завгодно, а картина ні к бісу!» Однак треба віддати належне завзяттю, з яким працював господар. Я намагався не ворушитись, але мала нужда не давала мені всидіти. Я весь напружився і мені уривався терпець. Хоч-не-хоч, а довелось забути про етикет: простягнувши вперед лапи й пригнувши голову, я солодко позіхнув. Після цього вже зайве вдавати сумирного — все одно я збив господаря з плигу. Тому я підвівся і неквапливо подався на задвірок. тут же пролунав розпачливий господарів крик: «О, сто чортів!» Коли він когось лає, то неодмінно вигукує: «О, сто чортів!» Це його звичка; зрештою, він і не знає інших прокльонів. А я собі подумав: «Якби ти знав, скільки я витерпів, то не кричав би «О, сто чортів!» — все-таки воно нечемно. Звісно, господар бурчить і коли я видряпуюсь йому на спину, але я не ображаюсь, якщо на його обличчі видно хоч трошки доброти. Однак він ще жодного разу не зважив на мої бажання. От і тепер вилаяв, коли мені закортіло до вітру. Хіба ж це справедливо? Взагалі з давніх-давен люди хизуються силою. І невідомо, до чого вони дійдуть, якщо не з'являться сильніші істоти і не почнуть знущатися з них самих.

Якби людське свавілля цим і обмежувалося, ще б нічого. Але ж я знаю й випадки, коли людська несправедливість досягає куди більшого розміру. 3а нашим будинком є невеличкий, площею в кілька цубо [10] сад чайних кущів. Там завжди можна знайти чисту, зігріту сонцем місцинку. Коли діти зчиняють галас і вдома годі відпочити, коли я нуджусь або дошкуляє голод, я шукаю там розради й спокою.

Одної погожої осінньої днини, десь о другій годині пополудні, трохи відпочивши після обіду, я вийшов прогулятися й забрів у садок. Неквапом проходив повз чайні кущі, обнюхуючи, аж поки не дістався паркана, що огороджує сад із заходу. Пригнувши до землі засохлий кущ хризантеми, там міцно спав здоровенний котяра. Простягшись усім тілом, він голосно хропів — не прокинувся навіть тоді, коли я підступив майже впритул, — може, не помітив або вдавав, що йому байдуже, Це ж зухвальство прокрастися в чужий двір й спокійнісінько вилежуватись! Я аж позаздрив його відвазі. Кіт був увесь чорний, як смола. Полудневе сонце щедро пестило його своїм промінням і, здавалося, в м’якій шерсті кота спалахують невловимі іскринки. Кіт мав таку величну поставу, що його можна б назвати імператором котів. Напевне, удвічі більший за мене. Поки я, вражений красою незнайомця, забувши про все на світі, стояв як укопаний і роздивлявся його, легенький осінній вітровій гойднув звислою над парканом гілкою фірміани й кілька листочків з легким шерхотом упали на кущі хризантеми. Імператор котів ураз розплющив великі круглі очі. Ця хвилина закарбувалася мені на все життя. Його очі виблискували прекрасніше за бурштин, який так цінують люди. Чужак не ворушився. Очима, що зі своїх глибин немов випромінювали потоки світла, спинившись на моєму мізерному лобі, він запитав:

— А ти, власне кажучи, хто такий?

Я відразу подумав; що як на імператора, то ці слова трохи загрубі, але в його голосі вчувалася сила, що примусила б здригнутися навіть собаку, і тому, охоплений страхом, я змовчав. Однак і мовчати було небезпечно. Отож якомога спокійніше я відповів:

— Я — кіт. Просто кіт, без імені.

Серце моє закалатало швидше, ніж будь-коли.

Чужак зневажливо промовив:

— Що? Кіт? Казна-що, а не кіт… А де ж ти живеш?

«І нахаба ж», — подумав я і відповів:

— В будинку тутешнього вчителя.

— Я так і подумав. Недарма ти такий хирлявий, — пихато провадив своєї котячий імператор.

Судячи з його манери висловлюватися, я виснував, що він не з порядної сім'ї. Але він був гладкий, вгодований — одразу видно, що живе в достатку й їсть досхочу. Я й собі не втримався:

— А ти звідки?

— Я — Куро, живу в сім'ї рикші, - гордовито відповів той.

У нашій околиці той Куро вславився як страшенний бешкетник. Він був дужий, погано вихований, одне слово, виріс у рикші. З таким не те що ніхто не хотів знатися, а навпаки усі його остерігалися. Коли він назвав своє ім'я, мені стало моторошно, та водночас я відчув до нього зневагу. Щоб з’ясувати, наскільки він неосвічений, я спитав:

— А як ти гадаєш, хто кращий: рикша чи вчитель?

— Звісно, мій господар, він сильніший. А твій — сама шкіра й кістки.

— Ти теж, мабуть, сильний. У рикші, видно, тебе добре годують.

— Ти ще не знаєш мене! Я всюди добуду собі попоїсти. А ти далі чайних кущів і носа не потикаєш. Ходи зі мною. Не мине й місяця, як ти погладшаєш, нагуляєш м’язів так, що й не впізнаєш себе.

— Гаразд, але вже іншим разом складу тобі товариство, тільки не зараз. Та й як-не-як, а вчителів будинок просторіший за оселю твого рикші.

— От йолоп! Та хіба будинком, хоч би й великим, будеш ситий?

Видно, я його добряче роздратував. Бо, безперестанку ворушачи вухами, схожими на обрізані пагінці бамбука, він підхопився на ноги й пішов. Ось так я познайомився з Куро.

Згодом ми з ним не раз стрічалися, і щоразу він з піною на губах вихваляв свого господаря. Якось і він розповів мені про людську кривду, що про неї я вже згадував. Одного разу ми з Куро лежали на осонні серед чайних кущів й теревенили. Своїм звичаєм він вихваляв себе, вже вкотре повторюючи те, що я не розчув, але раптом обернувся до мене й спитав:

— Скільки ти вже впіймав пацюків?

Звісно, у мене більше знань, ерудиції, ніж у Куро, але що стосується сили й спритності, то тут він мене легко заломить. Тому його запитання збило мене з пантелику. Збрехати було не можна і я признався: