Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

водитися. Невдовзі я обжився й узяв собі за звичку вранці спати на месібіцу [3], увечері — на котацу [4], а в погідний день відпочивати на веранді. Та найбільш я люблю залізти в постіль до дітей й спати з ними цілу ніч. Одній господаревій доньці п'ять, другій — три роки, сплять вони разом в одній кімнаті. Я намагаюсь знайти між ним хоч якийсь куточок для спання, але, крий боже, щоб хтось з дівчаток прокинувся, — тоді лиха не обберешся. Серед ночі, коли всі сплять, вони як заверещать, як заплачуть, — особливо менше вередливе насіння: «Кіт, кіт!» Звісно, від того вереску схоплюється з постелі хворий нервовий господар й вибігає з суміжної кімнати. От, приміром, зовсім недавно за таку витівку він дошкульно молоснув мене лінійкою по заду.

Чим довше я живу серед людей, чим уважніше приглядаюсь до їхньої поведінки, то більше переконуюсь, що вони істоти свавільні, нестерпно примхливі. А про дітей, з якими іноді сплю, шкода й мови. 3абандюриться їм, то вони тебе і перевернуть, і на голову накинуть мішечок, і жбурнуть на долівку, і штовхатимуть на вогонь. А от коли я наважусь постояти за себе, вся родина кидається за мною в погоню. Якось цими днями, коли я трошки погострив кігті об мату, господиня страшенно розгнівалась і відтоді не пускає мене у світлицю. Їй і горя мало, що хтось гибіє у кухні на холоді!

У будинку навскоси від нас мешкає шановна Сіро-кун [5]. Щоразу, здибавши мене, вона повторює: «Нема на цім світі істоти безжаліснішої за людину». Сіро-кун нещодавно привела четвірко, схожих на кульки, кошенят. Та вже на третій день, кажуть, хлопчисько з поріддя сьосеїв потопив усіх чотирьох у калюжі на задвір’ї. Крізь сльози докладно розповівши про своє нещастя, Ciро-кун сказала, що нам треба боротися з людьми, до ноги винищити їх, якщо хочемо забезпечити собі щасливе родинне життя, коли любов між батьками й дітьми не матиме жодних перепон. Гадаю, це слушне зауваження. А Міке-кун, теж сусідка, обурено додала: «Люди не мають жодного уявлення про право власності». Від діда-прадіда у нас, котів, заведено: якщо хто перший знайде чи то голову засушеної сардини, чи то черевце кефалі, той і має право з’їсти свою здобич. А коли хто порушить це правило, то у боротьбі з ним вдаються до сили. Люди ж, видно, цього не розуміють і завжди відбирають у нас ласий шматок, силоміць позбавляють нас того, що справедливо належить нам. Сіро-кун мешкає у будинку військового, господар Miкe-кун — адвокат. Що ж до мене, то я живу в родині вчителя, а тому можу бути більшим оптимістом, ніж мої знайомі одноплеменці. Аби тільки мені не погіршало. Все одно людському пануванню буде край. Отож наберімося терпцю й зачекаймо, поки настане котяча епоха.

Коли вже зайшлося про людські примхи, то я розповім, як мій господар через свою кепську вдачу вклепався в халепу. Він ніколи не вирізнявся своїми здібностями з-поміж інших людей, а проте за все хапався: то напише хайку [6] й відішле до часопису «Зозуля», то в «Ранкову зірницю» пошле вірші в новому стилі або ж набазграє повну помилок статтю англійською мовою. То захопиться стрільбою з лука, то вчиться співати утаї [7] або ж цигикає на скрипці. Але, на жаль, нічого путнього він не, досягає, хоч, незважаючи на хворий шлунок, з усім запалом віддається цим заняттям. Навіть у туалеті виспівує свої утаї. 3а те сусіди й прозвали його «паном Туалетом», а йому й байдуже, він знай мугикає собі: «Я хоробрий Тайра Мунеморі» [8]. А всі регочуть: «Ач, який Тайра знайшовся!»

Одного разу — якраз у день платні, через місяць, як я оселився в родині вчителя, — я аж розгубився, побачивши, що схвильований господар вернувся зі школи з великим пакунком. «Що б то могло бути?» — думав я. А виявилось, що господар купив акварельні фарби, пензель і ватманський папір. Відтоді він полишив хайку, утаї, а вирішив будь-що стати художником. Наступного дня в своєму кабінеті господар узявся до малювання. Так ревно працював, що навіть забув про пообідній сон. Та коли люди подивилися на його картину, ніхто не міг второпати, що ж там зображено. Та й він, мабуть, зрозумів, що в нього нічого не виходить.

Якось я підслухав розмову з одним його приятелем, здається, мистецтвознавцем.

— Щось у мене нічого путнього не виходить, — признався господар. — Глянеш було на чужу роботу — ну, здається, що там! А от коли сам берешся за пензель… Важко!…

— Спочатку завжди так, — приятель дивився на господаря поверх окулярів у золотій оправі. — Та й, зрештою, навряд чи можна намалювати добру картину, коли твоя уява обмежена стінами кабінету. Ось послухай, як у давнину висловився великий італійський майстер Андреа дель Сарто [9]: «Якщо хочеш намалювати справжню картину, зображуй все, що бачиш у природі. На великій живій картині природи є все: і мерехтіння зірок на небі, і блиск роси на квітах і бистрокрилі птахи, і прудконогі звірі, і золотаві рибки в ставку, і змерзле гайвороння на безлистому вітті зимових дерев». Якщо хочеш стати художником, може б, і ти спробував малювати з натури?

— Оце так! Невже Андреа дель Сарто справді так сказав? А я й не знав. 3вісно, він має слушність. Саме так і треба робити, — аж надто захоплено погодився господар.

3а окулярами в золотій оправі ковзнула глузлива посмішка.

Наступного дня, як звичайно, я вийшов на веранду й, зручно вмостившись, задрімав. Господар теж вийшов з кабінету (в цю пору дня такого з ним ще не бувало) і, ставши позад мене, щось ревно заходився робити. Коли я раптом прокинувся і на хвильку розплющив очі, то побачив, що він старанно втілює заповіти Андреа дель Сарто. Я мимоволі усміхнувся. Господар спіймався на гачок приятеля і для початку взявся малювати мене. Я вже трохи поспав і мені дуже кортіло потягтися й позіхнути. Та господар працював із запалом, і я зрозумів, що, ворухнувшись, зведу нанівець його роботу, отож терпів, поки терпілося. Господар уже накидав на папері обриси мого тіла й оце розмальовував мордочку. Признаюсь, як кіт, я не можу похвалитися винятковою вродою: ні зростом, ні шерстю, ані рисами мордочки я не перевершую своїх побратимів. Та хоч яка пересічна моя зовнішність, я нізащо не погоджуся, що схожий на страховисько, яким мене зображував у цей час господар. По-перше, я зовсім іншої масті.