Читати книгу - "Черлені щити"

— Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубно чи Ромен… Або натрапимо на якийсь інший городок на Сулі… Там обігріємося, підгодуємося — і далі в путь, додому!

Батько не відповів, тільки сумно похитав головою і знову схопився за груди, забухикав, а Ждан міцніше стиснув його за лікоть і вйокнув на присталих коней.

Зимовий день короткий. Сонце швидко опускається за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну відчайдушно жорстоку студену ніч доведеться провести у сніговому заметі? Чи ж витримає батько?

Юнак піднімається на стременах, почервонілими очима вдивляється в біло-синю далину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м'якою борідкою, засмагло й потріскалося на холодному сонці, на пекучих морозяних вітрах.

Він напружує зір, сподіваючись на високому правому березі Сули побачити фортецю чи якесь інше людське житло, але сліпуче сонце, що б'є прямо в обличчя, та іскристий сніг нагонять на очі сльозу, і все попереду мерехтить, грає веселковими барвами. Небо зливається з землею.

У серце юнака закрадається тривога. Невже збилися з путі? Від Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися українному порубіжжю! А його все нема, й нема, й нема… Є від чого впасти у відчай!

Десятий день тікають вони з далекої Половецької землі.

Перед внутрішнім зором Ждана пропливають події останніх трьох років.

Несподівано на Посем'я напала орда хана Кзи — сплюндрувала багато сіл, малих і старих винищила, а дорослих потягла в неволю.

Їм з батьком пощастило: вони опинились разом у кочів'ї половця[2] Секен-бея, а матір і сестру запроторили кудись далі. Життя було підневільне, собаче. У кого дома залишилися якісь статки, тих родичі викупили. У них же не було ні статків, ні родичів, і їх ніхто не викупив. Вони стали довічними рабами — пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдів та худобини, обробляли байські бахчі, заготовляли для зимівників дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежі, тобто половецькі вози з халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки інших робіт. І весь час, де б не були і що б не робили, думали про втечу.

Звичайно, найкраще було тікати влітку, коли тепло і коли кожен кущик заховає тебе чи пустить переночувати. Однак влітку з полонеників не спускала ока варта, а в пустельному степу, що розділяє Половецьку і Руську землі, постійно рискала кінна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя від нападу руських князів і виловлювала втікачів. Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук, і тоді йому виколювали або випікали око, відрізували вухо чи розпеченим залізом ставили на щоці тамгу[3].

Тому вони вирішили влітку не тікати. Краще — взимку. Коли завіє завірюха і степ занесе снігом, коли вдарять морози, половці послаблюють пильність, а іноді й зовсім не стережуть невільників. Бо ж хто наважиться тікати у голу засніжену пустелю? Ступиш кілька кроків — і слід миттю викаже тебе. А в путі на сміливця чекають і люті морози, і голод, і вовчі зграї. Та й половецькі роз'їзди легко можуть помітити… Тому майже не було випадків, щоб хто-небудь утік узимку.

До втечі готувалися довго і ретельно: заощадили харчів, полагодили одяг та взуття, роздобули дві теплі кошми для спання в снігу, насушили труту, щоб викресати вогню, вибрали в табуні, який доглядали, найвитриваліших коней — і однієї ночі, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Сніг відразу замів їхні сліди, і, ніким не помічені, вони промчали понад берегом ріки, а під ранок по льоду перемахнули на той бік. Там, у лузі, попасли коней, що, як і їхні дикі родичі-тарпани, були призвичаєні всю зиму добувати собі корм з-під снігу, розгрібаючи його копитами, трохи самі задрімали в заметі, закутавшись по половецькому звичаю в кошму[4], а потім знову рушили в путь.

Хуртовина не вщухала п'ять діб — занесла всі сліди, всі степові стежки-доріжки, їхати стало важко. Коні стомилися, почали худнути. Зате не зустрівся жоден половець, і в серцях втікачів почала зростати надія на порятунок.

Коли б тільки не батькова хвороба!

Позаду залишилися трирічні поневіряння і труднощі останніх днів, а попереду ось-ось покажуться окраїнні землі Русі… Там свої люди, там порятунок!

Ждан раптом відчув, як батько схитнувся і поволі почав хилитися коневі на шию.

— Отче, тримайся! — гукнув стривожено. — Вже зовсім близько! Ген-ген ліс і широка долина! А за нею височіють горби… То, напевно, Сула… Ще трохи — і ми знайдемо людське житло! Тримайся!

Батько з натугою підвів голову. На юнака глянули почервонілі, каламутні очі. Зчорнілі, вкриті смагою губи пожадливо хапали морозяне повітря, а посинілі від холоду руки судорожно шарили біля серця.

Жданові стало лячно: невже помре?

Він у відчаї поглянув уперед і тут несподівано для себе справді побачив і приметений снігом ліс, і річкову долину, і високий тогобічний берег, що мрів у надвечірній імлі.

— Отче, Сула! — вигукнув голосно і вдарив коней.

Незабаром вони в'їхали в ліс і широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли під сніговими шапками темні дерева і лапаті кущі. З-під них швидко виповзали густі сутінки. Наставав вечір.

Ждан з сумом подумав: «Не встигнемо на той бік. Та чи й є там поблизу сільце яке-небудь чи городок? Знову доведеться — в котрий раз — ночувати в сніговому ліжку…»

За себе він не боявся… Хоча й холодно — переспить. А батько? Йому потрібна тепла хата, гаряча їжа…

Похиливши голови, стомлено тюпали коні, скреготала, перепорхуючи з гілки на гілку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, і нічого не міг придумати. Одно твердо вирішив — не переправлятися ввечері через широку річкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогній, а діждатися ранку. Отже, треба шукати затишне місце, розкласти багаття і відігріти батька.

Раптом його погляд упав на велику кучугуру снігу, поверх якої стримів дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимівник? Він потягнув повід «соб» і незабаром спинився на узліссі, перед напівзаметеною лісовою хатиною-землянкою. Все ще не вірячи такій несподіваній удачі, він притьмом сплигнув з коня, розгріб руками сніг біля дверцят і відчинив їх. В зимівнику давно ніхто не жив. Пахло сирістю. Дерев'яні стіни і стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз під димарем, чорніло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закіптюжений горщик, а попід стінами виднілися широкі лави з грубо обтесаних плах.

Ждан вискочив надвір.

— Отче, злазь! Я знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось,