Читати книгу - "Черлені щити"

полку Ігоревім». Однак сучасники так не вважали. Після побоїща на Каялі половці, як весняна повінь, хлинули з вогнем і мечем на Переяславське та Новгород-Сіверське князівства. Смертельна загроза нависла також над Києвом та Черніговом. Великий патріот і геніальний поет взявся за перо, щоб закликати князів до єдності перед лицем грізної небезпеки. Тисячні дружини багатьох князів прийшли на Дніпро, щоб захистити Київ і Переяслав, а Святославові полки врятували Сіверщину.

Ці історичні події становлять сюжетну і ідейну основу роману. Скупі літописні дані письменник розгорнув у широкі епічні картини, створив досить яскраві і повнокровні образи історичних діячів, а також вигаданих персонажів. Дія відбувається в князівських палацах і в хатинах смердів, на полях брані і на хлібному полі, на городських майданах і в половецьких юртах. Перед нами проходять численні образи князів, бояр, дружинників, смердів, половецьких ханів та простих затурканих кочовиків. У романі правдиво передається суворий колорит епохи, класове розшарування феодального суспільства, показується тогочасний побут, розкривається велика життєва сила трудолюбивого, мужнього і талановитого народу, який вистояв і не зломився під тягарем незліченних страждань. На сторінках роману відчувається клекіт героїчної боротьби з дикими ордами за право жити, за людську гідність, за честь і свободу Руської землі.

З історичних осіб найповніше вимальовується Ігор Святославич — головний герой «Слова». Перед нами постає образ руського князя як державного діяча і простої людини. Ми бачимо його в стосунках з князями, боярами, дружинниками, з жоною Ярославною та дітьми. І багато чого в ньому викликає симпатію. Проте Ігор — син свого часу, в його характері чимало також негативних рис. Він часто робить необачні вчинки, які шкодять загальній справі, буває несправедливий і навіть жорстокий до своїх підлеглих. Його сепаратний похід на половців обернувся справжнім горем для всієї Руської землі.

Через весь роман проходить образ вигаданого персонажа Ждана, доля якого, можна сказати, втілює долю всього трудового народу, йому довелося зазнати багато: і страхіть половецького полону, і важкої праці, і гіркоти поразки. Ллє він з честю пройде крізь усі випробування, збереже в собі сили, щоб знову жити і боронити рідну землю від ворогів.

Значний інтерес викликає образ поета, вихідця з простого народу, а тепер — боярина Славути, який після невдалого походу Ігоря написав славнозвісну поему «Слово о полку Ігоревім». Немає сумніву в тому, що образ автора «Слова» був найскладнішим творчим завданням Володимира Малика. В науці до цього часу йде дискусія про те, ким був автор «Слова», якому князеві служив, чи був він учасником походу, коли писав поему. Слід віддати належне письменникові: його відповіді на ці та інші питання грунтуються на солідних наукових концепціях і серйозних заперечень не викликають. Історики, прихильники інших гіпотез, можуть знайти якісь суперечності в тлумаченні образу автора «Слова», але перед читачем він постає живою людиною зі своєю біографією, своїм характером, своїм духовним світом. Письменник досить переконливо показав, як із хлопчини-сироти Славута виріс у талановитого дружинного співця, мудрого книжника, найосвіченішу людину свого часу. Будучи далекоглядним політичним діячем і палким патріотом, він бачив загрозу Руській землі і силою-художнього слова намагався вплинути на сучасників, щоб відвернути її. В цьому — основна ідея і основний пафос створеного ним «Слова о полку Ігоревім».

Крізь весь роман Володимира Малика проходить ще один образ, на якому хотілося б зупинитися, — це образ черлених щитів як символ рідної землі і єдності всіх живих сил народу перед лицем смертельної небезпеки. Щасливо знайдений вісімсот років тому геніальним поетом, цей образ, використаний у романі сучасним письменником, і сьогодні хвилює наші серця, як хвилював він далеких предків, і сьогодні легко сприймається як уособлення одвічної ідеї захисту Вітчизни. Могутніми і нездоланний здаються нам витязі з черленими щитами — стародавні русичі, що могли помилятися, але завжди сміливо, мужньо ставали супроти ворога, щоб чужинська шабля не перетнула тонкої нитки життя народу, яка єднає його минуле, сучасне і майбутнє.

М. Ф. ГЕТЬМАНЕЦЬ,

доктор філологічних наук

Русичи великая поля

чръленыя щиты прегородиша!

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Місяць лютий літа 1184-го видався на Посуллі, як і по всій Руській та Половецькій землях, сніжним і суворим. Ріки й озера закувало міцним крижаним панциром, степи лежали під товстим покровом сліпучо-білого снігу мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї, здавалося, дрімали в холодному тихому сні, осяяні блискучим сонцем.

Лише звірі та птахи іноді порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів[1], що, збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зі свистом униз, на здобич сокіл-гострозорець.

Ось такої сонячної морозної днини по засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали на захід, з Половецької землі в Руську, два вершники — старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих — вовною назовні і вовною всередину половецьких кожухах, що сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були худі, стомлені і через силу брьохалися в глибокому снігу, ледве волочачи ноги.

Один з верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким кашлем. Молодший їхав поруч і підтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався і закочував очі під лоба, розпачливо шепотів.

— Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула… А на тім боці. — Руська земля… Переяславська… Там — свої люди, не дадуть загинути… Доберемося додому… На Сейм…

Коли старшому ставало легше, він збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:

— Додому?.. Не доберуся я вже додому… Відчуваю, як тануть мої сили… Як пече в грудях і ноги холонуть… Клята Половеччина всі соки висмоктала… Три роки неволі, поневірянь, голоду та побоїв далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина… Туга серце сточила, мов іржа залізо, — за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за нашою матір'ю, що десь у бусурменському полоні невтішно сльози ллє, якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина… Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна чи живий… Одна моя надія — ти… Сподіваюся, що доберешся на рідну землю і пустиш у неї коріння… Щоб рід наш не перевівся!

Ждан злякано глянув на батька, бо в голосі