Читати книгу - "Зло не має влади"

— Бо ти ошуканець і негідник!

— Ні, бо я некромант. А в Гарольда забобони.

— Просто він розумніший!

— Гарольд? Розумніший? Не сміши мене. Він дивиться на світ отак, — Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. — Ти потрібна в Королівстві, по-перше, як союзник, а по-друге, щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.

— Ти? Гідний довіри?! Та що ти зробив зі мною? Ти ж…

— Ходімо в Королівство — зараз. Повернемося — все виправно.

— Ось, — я згорнула дулю. — Отак я купилася на твою брехню.

— Даремно. Бо я правду кажу. А Сарана за три переходи від столиці.

— Не вірю!

— Що, не йдеш у Королівство?

— Ні!

— А якщо я засаджу тебе в колонію для неповнолітніх?

Я болісно ковтнула.

— Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй. А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я раніше тебе перемагала — всиплю й зараз.

— Прямо-таки всиплеш?

— Іди на фіг!

— Шкода, — він відвернувся. — Тебе як по батькові? Василівна?

— Олександрівна!

— Щасти тобі.

Він потяг на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.

— Помилка вийшла, — сказав Максиміліан. — Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка — Лапіна Олена Вікторівна, а ця — Олена Олександрівна, трапилося прикре непорозуміння. До побачення.

І пішов собі, залишив остовпілого начальника.

Лише за кілька секунд, коли внизу вже завелось авто, начальник отямився й заволав:

— Та як же так можна! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите!

Машина загула. Пригальмувала у воротях, аби пропустити білі «Жигулі», на яких приїхала до табору моя мама.

* * *

Вона так кричала на начальника, що мені стало шкода його. Мама вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще чогось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер — цілком точно! — показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не схопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це вирахує із начальникової зарплати й що дитині завдано моральної травми.

Збіглися всі хлопці й дівчатка, було дуже неприємно, що Макс Овчинін теж став свідком скандалу.

— Знаєш, тебе впізнати не можна було, коли ти до корпусу підбігала, — він чомусь здавався винуватим. — Я перелякався, слово честі.

— Розмову чув?

— Ні… А опера бачив. Дивний мужик. Весь у чорному — і білий-білий… На вампіра схожий.

— Тепло, — визнала я невесело, — він некромант.

— Що?

І тут нас перервали — мама заявила, що забирає мене додому. Я хотіла була заперечити, однак передумала — зміни лишилося два дні, а мама так рознервувалася через цю дурну історію, що не хотілося з нею ще й сперечатись. Начальник сопів, мов побитий пес; йому, людині чесній і відповідальній, перепало ні за що, ні про що, але як його втішити, я не знала.

Хлопці й дівчиська так жалкували, що я їду, аж мені приємно стало. Історія про те, як недоумок мент спершу обвинуватив мене в убивстві цілої купи люду, а потім сказав, що помилився, розбурхала й куховарок, і прибиральниць, і вихователів, і фізрука. А я кидала речі у валізу, ніби в уповільненій зйомці, та все намагалася зміркувати: це було насправді? Мені не наснилося? Максиміліан?!

* * *

Вірити некромантові не можна, навіть якщо він правду каже.

За десять днів у таборі я встигла відвикнути від власного дому. Кімната здалася меншою, кухня, навпаки — більшою; брати підросли й навіть, здається, порозумнішали. Звичний світ обступив мене, начебто бажаючи відволікти, розрадити, витиснути в мене з голови всі думки про Максиміліана та Королівство.

Що там торочив цей блідий дистрофік?

«Насувається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони все сплюндрують і каменя на камені не залишать…»

Чарівному Королівству час від часу доводиться ставати на боротьбу за себе. Людожери, пірати… розбійники… вороги. На те в Королівстві є воїни, є стражники, є маги дороги… й король Оберон, великий чарівник, який уміє літати й ходити поміж світами. З ним нічого не страшно, будь-які вороги розбігаються від самого лишень його імені. Нехай справді прийде Сарана — Оберон що-небудь придумає…

«Він відлучився в особистій справі».

Немає в Оберона ніяких особистих справ! Коли Королівству загрожує небезпека — Оберон не може його залишити! Це просто неможливо!

Брехав некромант, брехав. Ось тільки навіщо? Навіщо йому пробиратися в наш світ, шукати мене, влаштовувати отакий цирк? Тільки аби познущатися?!

Я кволо розбирала валізу, прислухаючись до крику братів, які грали на балконі в настільний хокей. Раптом наткнулася на залізний браслет, через який мені заздрили всі дівчиська в таборі.

Браслет подарувала мені Стелла; як я могла про неї забути?!

Стелла й Сашко одружилися в травні, Сашко ледве не провалив весняну сесію. Він студент авіаційного інституту, закінчив третій курс; батьки спершу не надто раділи з його «реактивного» одруження, та Стелла їм так сподобалася, що вони прийняли її, мов рідну.

Я босоніж поляпала в коридор, зняла слухавку й набрала номер по пам’яті.

— Добрий день, можна Стеллу? Це її знайома…

— Добрий день… Стеллочко, тебе до телефону!

Я почула далекі веселі голоси й дзенькіт посуду. В Сашка дуже добрі, прості батьки; вони уявлення не мають, що їхня невістка — казкова принцеса з Королівства, а син — підмінений у дитинстві принц. Це не заважає їм жити дружно та щасливо у трикімнатній квартирі.

— Алло, — озвалася Стелла. Важко уявити: зовсім недавно вона й гадки не мала про те, що таке телефон.

— Привіт, це я, Ліна, — пробурмотіла я, про всяк випадок прикриваючи слухавку долонею. Петрик і Дмитрик зовсім уже розкричалися на балконі.

— Привіт! — Стелла зраділа. — А ми були на морі! Знаєш, там пароплави на електричних моторах!

— Ага, — сказала я, — здорово… Скажи, з Королівства нема звісток?

— А ще там маленький замок над урвищем, зовсім крихітний, але справжній, а під ним… Із Королівства?

— Ну звісно.

— Ну… Його величність дзвонив минулого тижня. Просив передати тобі привіт. Я тобі передзвонювала кілька разів, але тебе не було вдома. А мобільний не відповідав…

Мобільний не відповідав.

Ну звісно. Поки я сиділа по горло в теплій воді, поки засмагала на травичці, слухаючи неквапне подзвякування дзвіночка, мобільник у сейфі начальника табору лежав відключений…

— Ліно? Ти слухаєш? Його величність хотів із тобою поговорити, але твоя мама сказала, що ти відпочиваєш.

Оберон хотів зі мною поговорити…

— Ліно? Ти чого мовчиш?

— У Королівстві щось трапилося?

— Ні, що ти. У них усе гаразд.

У них усе було