Читати книгу - "Історія війни козаків проти Польщі"

Особливо детально і в основному у відповідності з відомими нам на сьогодні документальними джерелами Шевальє описує «другу козацьку війну» – насамперед битву під Берестечком, а також Білоцерківську угоду. Звертає на себе увагу, що французький автор точно і правильно виклав зміст Білоцерківської угоди. До того ж з достатньо логічною підставою поділив її не на 11 пунктів, як це офіційно зробили комісари обох договірних сторін,[22] а на 14.

Так, логічно вважати першим пунктом угоди те, що військо /12/ запорозьке складатиметься з 20 000 реєстровців, які житимуть тільки в королівських маєтках, і другим пунктом те, що в разі, коли б гетьманом Хмельницьким і його полковниками в реєстр були записані піддані шляхти, тобто селяни, то останні зобов’язані перенести місце своєї осілості на королівські землі до Київського воєводства, а пани старости і підстарости не можуть їм перешкодити в продажу майна. В офіційному ж тексті Білоцерківської угоди всі ці рішення викладено у вигляді одного пункту. Зобов’язання, щоб польське військо відійшло на місце свого розташування, – хоч воно є пункт перемир’я, а не миру, – правильно виділити в окремий, тринадцятий пункт угоди так само, як зобов’язання, щоб татари відійшли якнайшвидше, було виділено в окремий, дев’ятий пункт угоди. Порозуміння про те, щоб обидві сторони присяглися дотримуватися пунктів угоди, а Військо Запорозьке щоб послало послів на наступний сейм для виявлення покори, були в тодішніх умовах не тільки процедурним питанням, але й питанням суттєвим, що визначало надалі відносини договірних сторін. Тому, мабуть, було б більш логічно і ці порозуміння викласти у вигляді окремих – останніх, тобто найменш важливих пунктів угоди, ніж. писати їх поза пунктами угоди, як додаток з чисто процедурних питань.[23]

У праці Шевальє є чимало нових фактичних деталей, цікавих відтінків у висвітленні подій. Для прикладу вкажемо на те, що за твердженням Шевальє в корсунському війську Потоцького і Калиновського було 1800 козаків, які під час битви залишили поляків і приєдналися до повстанського війська Богдана Хмельницького.[24] Трохи вище він переконливо обґрунтовує додаткові передумови наявності козацьких (українських) частин у польському війську взагалі. Шевальє пише, що магнати, заощаджуючи видатки на утримання німецької гвардії, озброювали та одягали «на зразок німецьких драгунів чимало селян, підносячи їх дух зміною обстановки, що витягала їх з безодні рабства».[25] Звістка про те, що у війську польських гетьманів у битві під Корсунем були «козаки руські», які після розриву військом Богдана Хмельницького польського табору обрушилися на поляків, є в листі білоцерківського підстарости Чорного від 26 травня 1648 р.[26] і у Пасторія.[27] Але М. Грушевський ці звістки /13/ відхилив довіль- ним мотивуванням, що «се виглядає як шабльоновий мотив, перенесений з попередніх битв», і посиланням на те, що «значніших козацьких контингентів у війську Потоцького ми не знаємо»;[28] книгу Шевальє Грушевський зовсім ігнорував. І досі в історичній літературі описання Корсунської битви позбавлені розповіді про перехід української за складом частини польського війська Потоцького – Калиновського на бік повсталого українського народу.[29] Вважаємо, що обгрунтоване твердження Шевальє при наявності аналогічної звістки в Михаловського і Пасторія переконує в необхідності включити цю розповідь до описів Корсунської битви.

Ще важливішим слід вважати твердження Шевальє про те, що після поразки українського війська під Берестечком польський уряд «не хотів знищити Україну, одну з головних провінцій королівства, яка була для інших оборонною твердинею, і внаслідок цього зруйнувати безліч шляхти та навіть найбіль- ших магнатів, котрі, маючи великі землі, не могли б діставати з них жодних прибутків, якщо б знелюднити ті землі, бо в Польщі селяни становлять частину спадкових маєтків, і якщо якась земля втратить їх, то на їх місце можна знайти інших лише з великими труднощами; це було справжнім мотивом, який цього разу, а також в інших випадках перешкоджав повністю знищити козаків».[30] Це твердження треба доповнити і виправити посиланням на те, що й після Берестецької битви Речі Посполитій не під силу було знищити українське козацьке військо, а тим більше український народ в цілому. Швидка організація Богданом Хмельницьким нової української армії, яка завдала ряд ударів поль- /14/ ським військам під Фастовом і Трилісами в серпні 1652 р., вигнання військ Радзівілла з Чернігівщини, наступ київського і переяславського козацьких полків на Київ, розгортання народної боротьби проти поляків на Київщині, Волині, Брацлавщині і Поділлі є переконливішими історичними доказами цього. Саме переможна сила опору українського селянства і козацтва була головною причиною того, що Польща вдруге пішла на мир з Запорозьким Військом і відмовилась від знищення» війська і українського народу взагалі. Але посилання на те, що неможливо знищити українських козаків і селян, бо без них маєтки не можуть бути джерелом прибутку для панів, було дуже поширене серед польської шляхти і магнатів у роки визвольної війни українського народу і лише частково було прикриттям безсилля Речі Посполитої. Досить навести таке місце з польської «Реляції розгрому польського війська під Пилявцями»: «Воєначальники і пани руські (тобто магнати, які мали володіння на Україні. – А. Б.) радили не наступати на козаків, кажучи: «яка буде з цього користь, якщо своїх же селян переб’ємо».[31] Шевальє і тут виявив знайомство з документами епохи і настроями польської шляхти та воднораз виявив розуміння суперечливості суспільних відносин на Україні за часів її перебування під владою Польщі.

Дуже цікава розповідь Шевальє про те, що після поразок козаків під Кумейками і Боровицею в грудні 1637 р. Запорозьке військо було зовсім ліквідоване і в козаків було навіть відібрано Трахтемирів, але після мужньої двомісячної оборони повсталих козаків і селян на річці Старці поляки «змушені були капітулювати перед цими одчайдухами та пообіцяти їм, що козаки будуть поновлені у своїх привілеях і що їхнє військо, як і раніше, складатиметься з шести тисяч під командуванням гетьмана, призначеного королем».[32] Ця розповідь знаходить собі підтвердження в преамбулі сеймової ординації 1638 р., де сказано, що «всі давні юрисдикції, старшинства, прерогативи і доходи та інші «достоїнства» козаків через повстання їх нині втрачені і на вічні часи в них віднімаються, бо Річ Посполита бажає мати тих козаків, яких воєнне щастя зберегло живими, за поспольство, в хлопів повернене».[33] І тільки після цього вступу говориться, що, оскільки реєстрові козаки підкорилися королю і /15/ Речі Посполитій, видається цю ординацію, яка передбачає організацію шеститисячного