Читати книгу - "Сині двері зліва"

— Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.

— Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, — і він уклав її до кишені нашого головного героя. — Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час — це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.

Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок — ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:

— Мені підходить.

— Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?

— Вас?

— Мене, — з гордістю промовив Артур. — І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму — жалюгідне видовище, не вдалася дівка — карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.

— Куди — туди ж? — не зрозумів наш головний герой.

— Туди, — Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік вікна.

— Зрозуміло, — зробив свої висновки наш головний герой.

— Тож будь обережним, вона твоя сусідка, — і знову підморгнув, але на цей раз його підморгування мало відтінок вульгарної доброзичливості.

— Хто? Хто сусідка?

Артур важко зітхнув, проявляючи своє невдоволення туподумством нашого головного героя:

— Рима. Донька Рити Львівни. Вона тут, у п'ятій квартирі. Металеві двері праворуч, біля сміттєпроводу.

— Ага, тепер я розумію, — згадав наш головний герой фамільярне привітання карлиці у ліфті.

— От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.

— Усіх? — здивувався наш головний герой.

— Ага.

- І мене?

— Ну, цього я не знаю. Мене — б'є, Риму свою — як Сидорову козу, Вєру Куйбіду…

— Кого?

— Вахтерку нашу.

— Яку ще вахтерку?

— Ну, я думав ти вже встиг з нею познайомитися. Унизу сидить, біля парадного входу. Віра Євсеївна Куйбіда.

— Ви хотіли сказати Марія Федорівна Корф? Це ваш консьєрж, тобто, перепрошую, concierge.

— Консьєрж, кажеш, тобто, перепрошую, concierge? От Куйбіда! Знову за старе, — змахнув руками Артур. — Ти їй, того, не дуже довіряй. Вона ще та! До речі, як і Рима — теж туди ж.

— Себто туди? — перепитав наш головний герой, вказуючи неушкодженим пальцем у бік вікна.

— Ага, — простодушно закивав Артур, — усі вони туди ж. Ну, добре. Немає часу цвірінькати, Рита Львівна знову всипле за затримку. Все, зачиняйся.

Артур, згинаючи свою високу стать у поклонах і щебечучи привітання з новосіллям, вийшов, а наш головний герой, зачинивши за диваком у сітчастому блайзері двері, впав на вихолоджене, вкрите ворсистою ковдрою ліжко й засумував.

Це був його перший день у столиці. Попереду на нього чекали неймовірні пригоди та сенсаційні звершення. Не довго сумуючи, наш головний герой, виснажений і роз'ятрений новими дивакуватими знайомствами, заснув. І снилося йому, що він посварився з батьком, а потім вибіг на вузенький міст, на якому тільки і встиг що прокричати: «Любі батьки, я завжди любив вас!» — а потім стрибнув униз, до безкінечного потоку автомобілів.

Ніколай

Від чого прокинувся наш головний герой, так і не було встановлено. Ходять чутки, що ніхто ніколи достеменно і не встановить причин пробудження нашого головного героя. Версій, які натикалися одна на одну й змагалися у своїй імовірності, було дві. Перша — неабияке відчуття голоду, яке охопило, немов простудна бацила, весь його організм. Друга — телефонний дзвінок, що був прямою профанацією сну як інституту спокою. Що правда, а що ні — на даному етапі розвитку повісті неважливо. Але знаємо напевно — дзвінок був, і на нього відповів наш головний герой.

— Слухаю вас, — мовив він у слухавку.

— А я — вас, — відповіли на тому кінці грайливим чоловічим голосом.

— Не зрозумів.

— Це Ніколай. Дійшли чутки, що в нас поселився новий мешканець, і я вирішив перевірити зв'язок. Тепер бачу, точніше, чую, що все гаразд.

Наш головний герой почухав око.

— Ну, це добре. Отже, ви і є той самий Ніколай, до якого я маю звертатися у складних ситуаціях?

— Ага, це я. Тільки не у всіх складних ситуаціях, а виключно в тих, що стосуються сантехніки. А тебе як звати? Це мені для статистики.

«Для статистики? — подумав наш головний герой. — Для якої ще статистики? Яке відношення моє ім'я має до яких би то не було статистичних даних? Це що, розмір, зріст, вага, вік, соціальне становище?»

— Алєу! — прокричав Ніколай. — Ти заснув?

— Вибачте, задумався. Я тут. Так що, власне, ви хотіли?

- Ім'я. Твоє ім'я!

Раптом щось затріщало, пролунав лускіт, скрегіт, якісь сонорні шипіння, короткий «клац», зв'язок розірвався.

— Алло! Алло! — марно намагався докричатися наш головний герой.

Знову пролунав дзвінок.

— Ніколай? — запитав наш головний герой.

— Ага, це я, — грубуватим голосом відповів Ніколай. — Бачу, точніше, чую, а ще точніше — взагалі не чую, що зв'язок таки хріновенький. Чуєш? Ти мене чуєш?

— Чую.

— Добре. Поки нас не викинуло, немов гайки на узлісся, слухай мене уважно: я стосовно проблем, які можуть виникнути. Ти мене уважно слухаєш?

— Так-так, уважно, — відповів наш головний герой, відчуваючи хвилю роздратування, що почала підійматися від щиколоток до шиї.

— Значить, пояснюю: я відповідаю за сантехніку, — ледь не погрозливо кричав Ніколай. — Але перш ніж мені телефонувати — добре подумай. Я обслуговую шістнадцятиповерховий будинок, на кожному поверсі — вісім квартир, і якщо кожна паскуда телефонуватиме мені з дріб'язкового приводу — я розірвуся на частини, і баста, не буде у вас сантехніка. Тому для тебе особисто розказую: під умивальником стоїть вантуз. На поличці коло дзеркала — прокладки та всякі шайбочки-гаєчки, у шухляді на кухні — розвідний ключ. Руки в тебе є? Якщо тримаєш слухавку — значить, є. От і працюй. Все ясно, чувак?

— Ясно, — відповів наш головний герой з такою силою роздратування від тону, яким говорив Ніколай, та його нечуваного амікошонства, що десь на балконі задеренькотіли шибки. — Все ясно! — прокричав наш головний герой.

— От і добре! Ще одне прохання: коли розмовлятимеш зі мною наступного разу, не чухай око — я цього не люблю. Тепер уже точно все добре! — радісно вигукнув Ніколай.

— Не добре! — фальцетом заверещав наш головний герой. — Тепер вислухайте мене: я не збираюся…

В цей час у слухавці щось знову затріскотало, щось почало шипіти й видавати неприємні какофонічні звуки.

— Алло! Гей, новенький, ти мене чуєш? Алло! — кричав