Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

У зв’язку з цим багато хто уявляє собі Юрія Луценка природженим революціонером, який з пуп’янка почав боротися зі злочинними режимами. Час від часу зринають теми про участь Луценка у студентських акціях протесту, які були прикметою кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття. Однак студентські роки майбутнього «польового командира» Майдану, Міністра внутрішніх справ України та лідера «Народної самооборони» не були позначені ніякими революційними процесами.

Якщо студентське життя Луценка щось і сколихувало, то це – численні юнацькі пригоди, присутні в житті будь-якого нормального студента, в тому числі – радянського.

«Наш герб – рюмка, скелет оселедця, ложка і виделка»

Один із улюблених жартів Юрія Луценка звучить так: «Я вчився у Львівському ордена Леніна політехнічному інституті імені Ленінського комсомолу на вулиці Степана Бандери».

Студентом Львівської політехніки він став 1982 року. Закінчив 1989-го. Це були не просто переламні для Радянського Союзу часи, коли розквіт імперії тут же, майже миттєво, змінився її занепадом. На той час повиростали онуки тих, хто пройшов фронти Великої Вітчизняної війни, тобто – діти дітей війни. А у самому Львові радянська влада була порівняно молодою – станом на той час у західних регіонах їй не виповнилося навіть сорока п’яти років. Тому ідеологічна робота серед студентів велася в посиленому режимі. Адже ця публіка – за традицією, ідеологічно нестійка.

Однак ніяких політичних мотивів у своїх студентських перформансах Луценко або не допускав, або не вбачав. Наприклад, одного разу 19 грудня, з нагоди дня народження Леоніда Ілліча Брежнєва, він уночі заліз на пам’ятник першодрукаря Івана Федорова, який тримає в руці розгорнуту книжку. Просто на обкладинку цієї книжки з зовнішнього боку він приклеїв листок з написом «Л. І. Брежнєв. «Малая земля». Звичайно, в центрі міста його за цим ділом застала міліція, і втекти від патруля він зміг лише тому, що знав старий Львів краще за патрульних.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Наша студентська компанія – це була унікальна команда людей, які вже пройшли армію. Ми відчули себе мужиками, і з нами було дуже важко впоратися. Ми були розбишаки, ми були веселі, але ми ще були спаяні службою в армії. Плюс: наші дівчата з групи до армії пішли вперед і ми з ними не порвали стосунки, а нові дівчата підійшли. І, звичайно, і «старі», і «нові» віддавали перевагу бувалим у бувальцях чоловікам, аніж якимось там пацанам. Ми вміли і пиво пити, і стем (студентський театр естрадних мініатюр. – Авт.) нашою козирною картою був. Ми цим фактично жили. Вчилися також непогано, я був на другому місці по навчанню, а на першому – друг Славко Максимець. Той міг іти здавати екзамен, просто перегорнувши сторінки підручника. Його батько був простим сільським водієм, мама – санітаркою. Ім’я «Юрій» було на диво популярним, принаймні – серед студентів Львівської політехніки. Юр було багато, тому, аби не заплутатися, ми всіх Юр переназвали інакше. Я, скажімо, був Луца. Інший – Юфа, ще був Юзек. Так вийшло, що Юрою ніхто нікого не називав. Раз на два тижні я їздив додому в Рівне, це шість годин поїздом. Мама завжди робила сто котлет, з дому я ще брав «палку» ковбаси і цукерки в коробках, які тоді вважалися дорогими. Коли я повертався, всі сходилися в один день і починали їсти, хто що з дому привезе. Хлопці привозили домашнє, те, що в нас не робилося: домашня ковбаса, кров’янка тощо. Гроші фактично були спільними і закінчувалися десь через тиждень. Ще тиждень жили на стипендію, а в проміжку – на чому прийдеться.

Уже повернувшись із війська, студенти почали підробляти на заводах. Луценко згадує, як він із своїм другом Славою Максимцем влаштувалися на «Львівприлад» і працювали, транспортуючи штампи для верстатів. Справа в тому, що робота ця була важкою, марудною, до того ж не кваліфікованою, і платили за неї порівняно небагато.

Штампи складалися в цех докупи, і збиралася така собі гора, на яку навіть дивитися було страшно. Вони могли бути маленькими, розміром із кулак, а траплялись і великі, висотою майже в людський зріст. За допомогою різних приладів ці штампи ставили на верстати, але треба було наперед цю гору розтягти й посортувати. До того ж вони мали поламану конфігурацію, тому переміщати їх із місця на місце виявилося не лише незручно, а й ризиковано: в будь-який момент вони могли впасти, і тоді – бережіть пальці! Проте студентів це не лякало. На першу заробітну плату в 80 рублів плюс 40 стипендії Юрій повіз майбутню дружину Ірину до Ленінграда.

Доводилося будувати навіть власне житло: студенти взяли участь у зведенні нового гуртожитку. У зв’язку з цим Юрій згадує випадок, який чи не вперше змусив його більш серйозно зацікавитись історією, зокрема – її «білими плямами». Правда, термін «білі плями» ввійде в обіг трошки пізніше, в другій половині 80-х років минулого століття, разом із такими поняттями, як «перебудова», «гласність», «масові репресії» чи, скажімо, «прискорення соціально-економічного розвитку».

Одного ранку хтось виклав посеред багнюки будівельного майданчика доріжку з надгробків. Юрій прочитав на них У.С.С. Це були поховання українських січових стрільців. На деяких надгробках, що збереглися, були навіть викарбувані імена захоронених. Враховуючи те, що більшість як студентів, так і будівельників були або львів’янами, або вихідцями з Галичини, знахідка сплюндрованого цвинтаря викликала певне напруження. Всі йшли по багнюці, не сміючи ступити на камені.

У Рівному, де народився і виріс у сім’ї чернігівчан Юрій, про січових стрільців не знали. А коли батьки й знали, то практично не порушували цю тему в розмовах. У ті часи навіть за розмови про січових стрільців могли викликати в КДБ. І якщо не посадити відразу, то як мінімум провести тривалу профілактичну бесіду. Тому знайдене поховання він розцінив як щось дуже святе для львів’ян. Але що саме – так і залишалося загадкою. Навіть подзвонив батькові, аби прояснити для себе ситуацію. Діставши відповідь, зрозумів – дуже мало знає свою історію. Можливо, саме з того самого часу Луценко почав активно та поглиблено цікавитися всім, що стосувалось історії України, особливо – так званої забороненої.

Для цього у Львові було багато можливостей. Студент політехнічного інституту відкрив для себе історика та політика Михайла Грушевського, мислителя та ідеолога українського консерватизму В`ячеслава Липинського, не рекомендованого для читання в радянській Україні раннього