Читати книгу - "Кілер. Збірка історій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
що вона неповнолітня. Коли виходила в місто нафарбована, то вза-
галі виглядала на двадцятник, а її очі, обведені чорним олівцем, з іде-
альними віями, випромінювали в простір такі цілі криниці хіті, що
в Ужгороді важко було знайти чоловіка, який за нею замріяно б не
обернувся, роздягнувши поглядом і в уяві посмакувавши її молодим
і – ніде правди діти – вражаюче гарним тілом. Катька мала густе ко-
ричневе волосся, до відчаю зелені очі, довгі, стрункі ноги, звабливі
грушки грудей, котрі стирчали в небо, як сателітні антени, соковиту
9
дупу, загорнуту в настільки напнутий джинс, що з кожним кроком,
здавалося б, він мав вибухнути, не втримавши шал тієї весняної пло-
ті; гарні й доглянуті долоні, довгі, прямі пальці рук, акуратно обрізані
й обпиляні нігті, на котрих не було й крапельки лаку.
Але це не головне. Її зовнішність, звісно, привертала увагу, але не
була моєю самоціллю. Врешті-решт, таких, як вона, в будь-якому гур-
тожитку, факультеті, на кожній дискотеці чи пляжі – хоч греблю гати.
Мене приваблювало в ній інше – її вміння аристократично їсти. Бачи-
ли б ви, як вона божественно це робила!
Вперше я побачив її в ресторані «Венеція» на березі Ужа. Той рес-
торан працював найдовше в місті – до п’ятої ранку, тому час від часу,
після виснажливої роботи чи нічної пригоди з якоюсь дівчинкою, я
загодив туди їсти. Вони чудово готували так званий «словацький де-
лікатес» – величезного деруна з м’ясом і овочами. Найцікавіше в ньо-
му було те, що м’ясо не запікалося всередині деруна, а викладалося
шматочками під і на ньому, підсумком такого нехитрого кухарського
прийому було те, що м’ясо зберігало свій сік і в акомпанементі з го-
стрими прянощами смакувало надзвичайно. До такої страви гарно
йшов чорний ром «Бакарді» з колою й льодом, або коньяк «Закарпат-
ський». Але я знову збився з теми.
Було по першій ночі, коли я увійшов у ресторан, недбало оглянув
публіку, яка переважно пиячила, сів за столик біля вікна і одразу, на-
віть не розгортаючи меню, подзвонив у дзвінок, підкликаючи офіці-
антку.
– Привіт, Таню! – на всі тридцять два, хоч і втомлено, посміхнувся
я до офіціантки. – Мені дай знову той ваш фірмовий словацький де-
лікатес, соточку чорного «Бакарді» і окремо пляшку коли з льодом. А
собі візьми якийсь десертик чи морозиво і впиши мені в рахунок.
– Дякую, пане Кириле! А хліба подати?
– Ні, сонечко, так пізно хліба не їм. Моє пузисько й так росте, як
маленький бегемот – щогодини й щогодини, то все клята сидяча ро-
бота.
– Зрозуміла! – відповіла Таня й захитала стегнами до барної стій-
ки.Чекаючи на свою їжу, я попивав ром з колою й курив свій «Чес-
тер», аж раптом мій погляд ковзнув на іншу сторону зали, де сиділо
10
четверо дівчат, тобто сиділо троє, а одна стояла над столом із келихом
і щось говорила – очевидно, тост. Компанія їхня вже була напідпитку,
дівчата голосно сміялися, курили й розповідали якісь історії, пере-
биваючи одна одну. Раз у раз до мене доносились якісь уривки фраз,
з яких було зрозуміло, що дівчата обговорюють чи то своїх хлопців,
чи то викладачів. Ні тим, ні іншим я б не позаздрив.
Дівчатам принесли замовлену їжу – здається, запечену рибу з сала-
тами й лимоном, вони взялися за ножі й виделки. Одна з дівчат, котра
сиділа просто навпроти мене, взяла в руки ніж і виделку і через якусь
секунду я нервово перехилив у себе всі залишки рому й запалив чер-
гову цигарку.
Вона їла так, немов була дириґентом симфонічного оркестру. Рухи
її були то плавними, то нервово-уривчастими, міміка тільки підігра-
вала цьому нестримному польоту рук, виделка й ніж виблискували
на світлі, переливалися, віддзеркалювалися у вікнах і її очах, губи
сторожко й солодко облизували ті зубці, як найбільшу небезпеку, за
котрою – найбільший оргазм. Мій «словацький делікатес» вже встиг
вистигнути, заки я надивився на цю чудову виставу поглинання їжі.
Із якогось диявольського заціпеніння (востаннє, либонь, в такому
стані я перебував у дванадцятирічному віці, коли статеві гормони вже
штурмували мій мозок і тіло, а я підкрався до дерев’яної роздягалки
на березі озера в дитячому таборі і споглядав – вічність вічностей
споглядав – як перевдягається наша вожата, і із того дивного, майже
релігійного замилування мене тоді вирвав дзвінкий підпотиличник
сторожа) мене розбудив звук, чистий, кришталево чистий звук – ді-
вчина доїла й постукала кінчиком ножа об свій келих, напрошуючись
сказати тост. Цей звук став закінченням симфонії, вистави й опери
її споживання їжі, це був кінцевий ґонґ, недільний дзвін сільської
церкви. З очей мені ледь не покотилися сльози, серце відбивало ша-
лений ритм, я повторив подвоєне замовлення горілки – так, горілки,
бо чогось менш жорсткого мені було замало, закурив сигарету і тіль-
ки потому почав мляво жувати свою вечерю.
Минуло якихось тридцять хвилин і дівчата почали збиратися. Од-
ним ковтком допивши свій алкоголь, я загасив сигарету, кинув на
стіл грошей і зі словами «решти не треба» вибіг на вулицю. Я мав
встигнути першим вскочити в таксі, аби дівчата мене не помітили. Я,
11
наївний, думав, що вони зараз теж сядуть в якусь машину чи таксі й
поїдуть, скажімо, на дискотеку продовжувати гулянку. Але на вихо-
ді з ресторану компанія розпрощалася і розійшлася в різні сторони.
«Королева їжі», як я вже встиг прозвати дівчину, котра мене заціка-
вила, самотньо пішла набережною до моста, а це всього-на-всього
метрів сто, а далі пішла мостом на інший берег річки. Який же я теле-
пень. Та ж зрозуміло, що це студентки! Вона тому й не взяла таксі, бо
її гуртожиток одразу за мостом, метрів чотириста від того клятого
ресторану.
Я залишив таксистові грошей на каву, вибачився, вийшов з автів-
ки і пішов за дівчиною назирці. Я не помилився – вона перейшла міст
і хутенько увійшла до гуртожитку. «Ага, – думав я собі. – Отже,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілер. Збірка історій», після закриття браузера.