Читати книгу - "Заложна душа"

— Стій!!! — почувся вигук. Чернець озирнувся — у дверях товпилися офіцери, гайдуки і солдати намісницької варти. Із десяток мушкетів цілив йому в груди...

Чернець миттєво підхопив з комина палаючу головню і жбурнув у діжку, біля якої вже натекла добряча калюжа горілки. Діжка вибухнула високим синім полум'ям. Одночасно тріснули постріли. Враз до опочивальні увірвався весь озброєний натовп. Штори палали, полум'я швидко розпливалося по килиму. Опочивальню миттєво затягнув чад і пороховий дим... Хтось кричав, хтось лаявся і натужно кашляв. Закриваючись від жару, солдати прийнялись гасити вогонь, а коли у кімнаті трохи розвиднилося, всі побачили зібгану чорну рясу із каптуром, що валялася біля комина. Посередині опочивальні лежав, скрутившись, намісник — навколо нього по пишному килиму розтікалася величезна калюжа чорної крові. Капітан лейб-ґвардії зі шпагою в руках схилився над ним.

— Що з ним? — спитав князь Ґаґін, який в оточені ґвардійців з'явився серед натовпу.

Офіцер підвів голову, глянув на князя і сказав із сильною німецьким акцентом:

— Ваша світлість, він мертвий...

1. Мертвий вершник

В літо Боже 1775 року часто–густо впадали на степ суховії, закривали сонце густою хмарою чорного пилу, неслися, нахиляючи трави до землі, летіли з тяжким завиванням понад Дніпром, лякаючи гуртовиків і розганяючи врізнобіч отари й табуни. По запорізьких зимівниках та бурдюгах між дідами абшитованими точилися довгі розмови про близький кінець світу; про мерців, які невдовзі повинні вийти зі своїх могил та порахуватися з нерозумними онуками за тяжкі гріхи, про упирів та відьом, насланих Господом Богом на рід людський, про підступність московську та хитрощі бусурманські. Святі старці зі власноруч видовбаних печер споглядали за спалахами зірок, смутніли і зі страхом молилися за спасіння роду християнського та за власні душі, що несли на своєму сумлінні чимало крові, пролитої у часи молодечого козакування. Подорожні на переправах, чумаки, купці та крамарі поспішали до храмів, а володарі наддніпрянських степів, запорожці, щиро прощалися між собою, били шапками об землю та кидали останні золоті червінці на стіл шинкарям, плакали під дзенькіт мандрівних перебендь та кидалися в розпачу із шаблями на захожих чужинців та перекупників.

На початку липня посуха впала на степ, трава пожухла, джерельні струмки враз посохли і щовечора обрій закривала чорна хмара, від якої віяло спекою та страхом. Коли сонце ще стояло в зеніті, далеко в степу спалахували заграви. Молодики, які наймитували по зимівниках, заганяли овець до кошари, озиралися навсібіч і тривожно хрестилися. У тирсі чорно–жовтими струмками ковзали полози, розганяючи перепелів, та щезали, шиплячи, у гарячих низьких хвилях Дніпра.

Одного дня, на початку липня, коли синє безхмарне небо тяжко зависло над розпеченим наддніпрянським степом, два чабани, що випасали худобу великого запорізького зимівника, помітили чорну точку, яка раптово з'явилася на обрії і почала швидко наближатися. Старший чабан, бувалий козак Трохим Шух довго мружив очі, пильно вдивляючись з-під жорсткої долоні на дивне явище у степу.

— Що там, дядько Трохиме? — нетерпляче спитав його помічник, дванадцятирічний хлопець Чіпка.

— Здається, кінь... — поволі зронив Шух. — Невже татарва? — знову запитав чи то перелякано, чи то захоплено Чіпка.

Рука Трохима машинально смикнулася до очкура, але, не намацавши шаблю, він сердито відмахнувся від недосвідченого помічника і кинув глузливо:

— Мурашки, мурашки ховайте подушки, бо татаре йдуть... Ото дурне! Хіба татари поодинці по степу гасають? Хіба не бачиш? — кінь.

Але тепер і Чіпка добре бачив коня, що оскаженіло летів степом навпростець. Здалеку, під косими променями надвечірнього сонця, здавалося, що на лискучій спині коня гойдається чорний горб.

— І пропаде ж гарний кінь! — із жалем процідив Трохим і крикнув на хлопця: — Що став, телепню? — давай мій аркан!

Чіпка прожогом кинувся до розіпнутого намету, біля якого лежав скручений волосяний аркан чабана. Тим часом Шух свиснув собак і заскочив на свого мишастого татарського коника. Чіпка тільки встиг протягнути кільця аркану, як Трохим, пролітаючи повз галопом, легко підхопив скручене мотуззя і майнув у степ навперейми дивному коню.

З-під копит Трохимового скакуна в обличчя хлопця вдарила курява і вирвана з корінням трава. Поки він тер очі, хлипаючи від нетерплячки, Трохим, низько пригнувшись до кінської шиї і щосили луплячи босими п'ятами по боках маштака, вже винісся за пасовище. Чіпка, підстрибуючи від цікавості і захоплення, бачив, як прокладаючи крізь випалені ковилі стежку, коні летять назустріч. Коник чабана несподівано швидко промчав низинкою і вискочив на вододіл, по якому летів дивний скакун. Раптом серце Чіпки впало, він зрозумів скажений гін чужого коня — за ним, майже не торкаючись лапами землі, стелилися три степових вовки.

Вовків помітив і Трохим, він насунув баранячу шапку нижче на лоба і почав розправляти кільця аркану. Дивний кінь лише на два крупи випереджав його. Шух випростувався, вчепившись босими ногами у змилені боки маштака, — вітер широко вдарив у груди, надувши полотняну сорочку. Чабан розкрутив аркан і метнув його — чорна мотузка звилася у повітрі і жорсткий зашморг врізався у шию скакуна. Трохим відкинувся назад, з натугою утримуючи в руках жорстке мотуззя аркану, — зловлений кінь, із боків якого летіло шмаття білого мила, відчайдушно захропів і замотав головою.

Те, що чабани сприйняли спочатку за горб, виявилося тілом чоловіка, руки якого міцно обіймали довгу кінську шию. Кінь став дибки — голова людини відкинулася назад, і перед Трохимом майнуло бліде чорновусе обличчя. Але придивлятися часу не було — його кінь раптово брикнув задніми ногами, чабана підкинуло так, що він дивом утримався. Шух обернувся — один вовк, поцілений копитами, із переламаним хребтом, скиглячи, котився по землі.

Другий вовк спробував підскочити збоку, але призвичаєний чабанський кінь знову став дибки, кидаючи копитами.

Пронизливе іржання, хропіння, вовче рикання й тупіт копит закрутились, закриті стовпом куряви, у несамовитому коловороті.

Невідомо, чим би закінчилася ця колотнеча, якби не підбігли собаки, що відразу вчепилися у вовків, а потім погнали їх у степ.

За собаками біг захеканий Чіпка, грізно розмахуючи ґирлигою.

Трохим вже зіскочив із коня і звис на трензелях гнідого скакуна. Декілька хвилин чабан тяжко тупцював навколо оскаженілої тварини. Нарешті, гнідий поступово заспокоївся і тільки скошував налитими кров'ю очима кудись убік та перелякано хропів.

— Ти диви! Ось чому він із коня не звалився! — промовив Трохим, розплутуючи довгий козацький пояс, яким до кінської шиї був прив'язаний