Читати книгу - "Злочинці з паралельного світу"

Коли Рата підвівся, мишки ніде не було. А Доллі сказала:

— Ви помилилися, це не мишка. Це хом’як. Звати його Хома.

— Можна просто Хомка, — знову з’явилася голова з круглими щоками. — Як то кажуть: хоч казанком, аби не в піч!

Розділ 5. Несподіваний сніданок

Побачивши, що Рата заспокоївся, хом’як Хомка добув щось з-за своєї круглої щоки і почав гризти.

— Що це ти їси? — заздрісно спитав Рата.

— Заначку, — відказав Хомка.

— Яку заначку?

— Яку-яку, — не бачиш — сухарик, — показав Хомка. — На дорозі знайшов, як ішли сюди.

— Ой, як їсти хочеться! — тоскно промовив Хроня.

Рекс мовчав, але його порожній живіт підвело аж під ребра.

— Якщо ви дозволите, — несміливо мовила Дол, — у мене тут дещо є…

— Що це — дещо? — жваво обернувся Рата.

— Та знаєте, у мене є один знайомий продавець у м’ясній крамниці, — Дол сором’язливо опустила очі, — я йому трішки подобаюсь. То якщо ви не проти…

— Ну, чувіха, та хто ж проти… — почав був Рата.

— Хто ж проти ковбас та білого хліба! — пискнув Хомка. А до Доллі зашепотів: — Ти їм усе не віддавай, а то що ж на потім нам зостанеться?

— Та давай, тягни, що там у тебе! — нетерпляче облизнувся кіт.

Дол лагідно посміхнулася Хомці й зникла за рогом. А за хвильку з’явилася знову, несучи в зубах добрячий шмат ковбаси.

Очі в кота зробилися завбільшки як лампочки, і він націлився кинутися на поживу. Але Хроня неквапом рукою відсторонив його, витяг з кишені складаного ножика і розрізав ковбасу на шість рівних частин.

Рата невдоволено спостерігав за цією процедурою.

— Ну ти даєш! — пробурчав він. — Оцей, — кивнув на Хомку, — вже має що жувати…

— Він жує, та своє, — ображено пискнув знову Хомка.

Тут папуга, що досі мовчав, подріботів, перебираючи лапами по трубі, ближче до ковбаси. Він нахилив голову, скоса глянув на шматочки й прокричав:

— Кіндер-р-рсюр-р-рпр-р-риз! Ср-р-рані пор-р-рядки! Мені зер-р-рна! Я такого не їм!

— О! — швидко зорієнтувався Рата, — значить, один шматок зайвий! — і вмить схопив найближчий.

— Ану поклади на місце! — закричав Хроня. Повернувшись до Рекса, він сказав: — А ти чого мовчиш? Ти ж тут головний? Вони ж тебе призначили, чи ні?

— Гр-гм, — прочистив горло Рекс, — та я оце… звичайно… як його… — тільки й зміг промимрити він.

— Плювати я хотів на всіх начальників, — презирливо скривився Рата і вп’явся зубами в ковбасу.

На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хомка з жалем спостерігав за кожним зникаючим шматком. Провівши поглядом останній чужий шматок, хом’як обнюхав свій, затягнув його у найдальший куток і довго вовтузився там, ховаючи як найретельніше.

— Хай лежить, — вдоволено мовив він, — про запас!

— Да-а, чуваки, — ум’явши подвійну порцію, облизнувся Рата, — хороша штука — ковбаса! І хороша штука — власна крамниця. Це я вже помітив: якщо м’ясник працює у власній крамниці — завжди щось і нам, безпритульним, перепаде. На м’ясокомбінаті тобі б такого шматка не кинули! Там вони між собою за кожний шматок гризуться. А якщо викидають — то таке… не те що їсти — щипцями вже гидко брати.

Рекс після трьох днів голодування відчув себе краще.

— Спасибі тобі, Доллі, — вдячно проказав він.

— Рада, що стала вам у пригоді, пане Рексе! — відповіла та.

— Ой-йой-йой-йой-йой! — перекривив вівчарку ситий Рата, розлігшись на Хрониній ковдрі. — Як-кі манери! Як-кий шик! Ви, мадам, не з Парижа, бува, до нас прибули? Чи ти, чувіха, просто вань- ку валяєш?

— Ну, ти! — спробував суворо зупинити його Рекс. — Ти б той, трохи ввічливіше, чи що?

— А я гімназій не кінчав, мені прощається! — огризнувся Рата. — Мені ніколи було — я БІСНІСОМ займався!

— Яким бізнесом? — поцікавився Рекс.

— Не БІЗ-НЕСом, а БІС-НІСом: куди мене БІС НІС, туди я й ішов! Ги-ги-ги! — зареготав Рата, задоволений з власного жарту.

— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закричав з труби Фері. — Виключіть пер-р-рший мікр-р-рофон!

— Хто дурень?! — аж підскочив Рата.

— Це я так, для р-р-розминки, — перелякався папуга. — Полечу, пошукаю чогось. Бо ви всі нажер-р-рлися, а я голодний.

— Ти ж гляди, — нагадав Рекс, — не барися, бо оті можуть з’явитися, а нас усіх не буде. Хто зна…

Розділ 6. Історія Доллі

Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:

— Шантр-р-рапа!

А Рата звернувся до Доллі:

— Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?

— Чого ти чіпляєшся? — несміливо заступився за вівчарку Рекс.

— Та я нічого, чувак, — примирливо мовив ситий Рата, — це я нащот етово… хай розкаже свою історію — хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого — ми послухаєм.

— Ну й тип! — обурився Рекс. — 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!

— Нічого, — спокійно промовила Доллі, — я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.

— Як приємно чути: пан Рата, — перебив її кіт і погладив себе по череву.

— Я шість років жила у професора філології…

— О, чуваки, вона теж лається! — зраділо підняв голову Рата.

— Та ні, — сказала Доллі, — це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову — фі-ло-ло-гія. Так от, коли я захворіла, — Доллі лизнула свою пухлину, — професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…

— Бакси, темнота! — презирливо підказав Рата.

— Так, так, бакси! — пригадала Доллі.

— Бакси? — здивувався Рекс. — А що воно таке?

— Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! — пояснив Рата.

— Як — все?! Все не можна! — заперечив Рекс.

— Можна, можна! — переконаний був кіт. — Ну а далі? — звернувся він до Доллі.

— Далі все було дуже погано, — сумно мовила вівчарка. — Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви — біснісмен.

— От культура та мистецтво! — обурився Рата. — Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен — це людина, яка займається якимось Ділом, по-англійському — бізнесом! Давай далі.

— Добре, добре, — виправилася Доллі. — Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.

Доллі замовкла.

— Ти цей… — тихо сказав Рекс, — якщо тобі оце… важко, то не згадуй.

— Та ні, нічого, дякую, — і Доллі продовжила. — Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А