Читати книгу - "Літо Мілени"

вона бачила все це, хоча прагнула не помічати, просила Леона співати, приносити їй маргаритки в парасолі і бігти за нею до вбиральні. І Леон біг, але спотикався, і падав, і непритомнів, і в нього йшла кров носом і горлом, боліло серце, він задихався. І одного разу таки задихнувся. Земислава відчула — щось негаразд, відчинила двері і побачила його старе і знесилене, знищене часом, вже майже мертве тіло на підлозі. Її обличчя блищало від сліз, але тепер ті сльози не були вже викликані сміхом, вона давно перестала реготати у вбиральні. Земислава присіла біля чоловіка і погладила його по облисілій голові. Леон напіврозплющив очі і посміхнувся.

— Коли ти прибудеш до мене, ти дуже здивуєшся. Я нарву тобі стільки маргариток, що ти зможеш пірнати в них, як у озеро. А ще я приготую тобі подарунок. Я вже придумав, який, — прошепотів він, ледь ворушачи жовтими губами. — Це буде справжній сюрприз. Цікаво?

— Цікаво... — мовила вона, посміхаючись у відповідь.

— Маєш купу часу, щоб думати, що ж це може бути. Але ти не вгадаєш. Уявляю собі вираз твого обличчя, коли ти побачиш, побачиш... От побачиш!..

За цими словами Леон помер. Земислава не сушила себе непомірною журбою, просто сумувала, але той сум був приємним. Вона постійно думала про сюрприз Леона і спокійно чекала на зустріч з ним. І розповідала свої історії завжди і всім, навіть пагонам винограду на стінах вілли, метушливим горобцям у дворі, краплинам роси, акторам мандрівних театрів, які часто навідувалися до містечка, жебракам, квітам і комахам.

До того ж Земислава мала біля себе частинку покійного чоловіка — їхню вродливу донечку, яку вона народила багатьма роками пізніше, і це було справжнім дивом. Деякі лихі і дурні сусіди почали було розпускати огидні плітки, але переважно люди розуміли, що це говоріння — просто звичайна брехня і нісенітниця, адже всі добре знали про силу Земиславиного кохання і про те, що окрім Леона, вона не знала жодного чоловіка в своєму житті. Отож, як уже згадувалося раніше, Земислава виховувала Касандру спільно зі своїми щирими друзями Цецилією і Наркісом. Ця життєлюбна парочка тільки тим і займалася, що любуванням та милуванням. Їхнє кохання тривало вже не один десяток років, іще з дитинства, коли Земислава та Цецилія ще бавилися в траві шматяними ляльками, а Наркіс спостерігав за цією грою з кущів. Він був смішним на вигляд: у великих окулярах, з цибулястим носом, схожий на худого общипаного птаха. Але дівчата так і гинули за ним, можливо, через так само згадуване вже вміння незвичайно та барвисто одягатися. Наркіс же не зводив очей з Цецилії — рудої і веснянкуватої, миловидої, але далеко не красуні. Зате вона щомиті вигадувала нові забавки і виверти, була невтомною на жарти і бешкети й такою залишилася на ціле життя. Безперечно, Наркісове кохання було винагороджено взаємністю, однієї миті вогонь розгорівся і ніколи, ніколи вже не згасав, навіть не зменшував свого жару, шалу і пристрасті. Вони мріяли побратися. Але якось так не було усе часу, обставини не складалися належним чином, тому солодка парочка голуб’ят так і залишалася коханцями. Хоча одного разу все мало не закінчилося — досить безглуздо і трагічно. На щастя, доля не дозволила закоханим розлучитися, але все це сталося набагато пізніше від того часу, про який тут ідеться.

Касандра багато чого навчилася від них. Зокрема, теорії кохання, якщо така існує, вміння витончено та екстравагантно вдягатися, щоб підкреслити власну неповторність, вміння відчувати життя на смак і щосекунди отримувати від нього задоволення. Цецилія виводила її щоночі у трояндовий сад і вчила робити сукні з пелюсток квітів, дотримуватися трояндової дієти, що й зумовило, можливо, незрівнянну вроду дівчини і її пристрасть до цих рослин. Навчила танцювати танець метеликів, який вони і виконували ритуально першого числа кожного місяця, кружляючи вулицями містечка і ловлячи вигуки, оплески та погляди мешканців. Наркіс подарував їй вміння заглиблюватись у себе і виробляти там усе, що заманеться: літати, розмовляти з тваринами та рибами, самій ставати блискучою рибиною і плисти за течією, відчуваючи лоскотання води. Якось під час одного сеансу Касандра зустріла Леона, свого татка. Він знову був кремезним і чорнявим. Посміхнувшись до неї, він прогримів гарячим і густим голосом:

— Хочеш секрет? Чоловік твоєї доньки буде таким, як я, і називатиметься Леоном. А мамусі перекажи, що сюрприз не може її дочекатися, щось дуже вона забарилася...

Коли Касандра повернулася, вона знайшла у своєму волоссі кілька рожевих маргариток і віднесла їх мамі. Тільки тепер Касандра помітила, якою старенькою і знесиленою вже є Земислава. Та ж, безмірно зрадівши звістці від коханого, поцілувала квіточки і заплела собі в коси.

— Нетерпимець, — промовила вона з посмішкою, — завжди він кудись поспішає і преться поперед батька в пекло. Адже, знаєш, його батько ще живий.

Але Касандра не слухала маминих слів, вона замислилась над тим, що батько сказав про її доньку. Отже, вона так само народить дівчинку, як же це мило!..

Закохувалась Касандра двічі. Вперше це був набагато старший за неї чоловік. Він називався Лавром і був священиком, полюбляв приходити щодня до Земислави, щоб випити гарячого шоколаду на ґанку і послухати туркотання Цецилії та Наркіса. Лавр мав теплі блакитні очі і був страшенно добрим та погідним. Він так приязно посміхався і так мило говорив щось своїм тихим, радісним голосом, що Касандра мало не задихалася від ніжності, яка охоплювала її.

Вперше вона не розповіла про те, що відчувала, ані мамі, ані закоханим стареньким. Уперше Касандра дивилася на світ, як на місце, в якому вона хотіла тільки те і робити, що заглядати в сині очі священика і слухати його голос. Тоді Касандра написала листа:

«Вельмишановний та дивовижнопрекрасний отче Лавре!

Прошу Вас прочитати уважно цього переповненого ніжністю та небувалими почуттями листа, а також з’їсти трояндового пляцка, якого знайдете поруч. А пишу я тому, що хочу попросити про величезну послугу — дрібну, зрештою, для Вас, але просто велетенську за важливістю для мене, для мого життя. Я не можу витримати жодної миті без того, щоб не бачити Вас біля себе, не відчувати запаху ладану, яким Ви так неперевершено пахнете, не слухати молитов, проказаних так ревно Вами, не бачити Ваших лагідних очей, звернених до Неба. Я відчуваю, що помру незабаром. Знаю, отець Лавр ніколи не схоче стати причиною смерті такої юної та прекрасної дівчини як я, не візьме гріх