Читати книгу - "Літо Мілени"

Іронія існує тут на рівні синтаксису і на рівні подій та явищ, вона виростає з парадоксальних ситуацій (Наркіс, Цецилія та її чорношкірий коханець позбавлені почуття ревнощів; діти народжуються через кілька років після смерті чоловіка, а в теплому кліматі ростуть як гриби; злочини виглядають навіть не як невинна дитяча забава, а як корисна справа; мільйон хустинок, сто п’ятдесят пар капців, п’ятнадцять тисяч маргариток, сто сорок вісім псів і багато чого іншого) і, таким чином, переростає у гротеск.

Здавалося б, іронія та гротеск повинні боротися з ідилією. Це справді так, але вони борються не з ідилією в собі, а з ідилією як жанром. «Літо Мілени» не є цілковитою ідилією, це твір про ідилію, мета-ідилія. Іронія покликана відвоювати для авторки певний резерв, дистанцію до самої себе, яка необхідна кожному письменникові для творчого зростання. Це дуже важливо для Софії Андрухович, адже її «літо» тільки починається.

Сергій Яковенко

1

Мілена пчихнула, коли народилася. Касандра — її мама — стомлено посміхнулась, як після виконання нелегкого обов’язку, і знепритомніла. Навіть у такому тяжкому стані, напівжива, вимордувана, бліда, спітніла, вона все ж залишалася справжньою красунею. Її уста, зовсім не такі ніжні та рожеві, як звичайно, і далі блаженно посміхалися, а напіврозплющені очі безупинно шукали чогось у тьмяних закутках кімнати. І Касандрі, найвродливішій жінці містечка, ці блідість і кволість страшенно личили, як личили їй також рум’янець, засмага, будь-які кольори і їхні відтінки, бадьорість і заспаність, легка посмішка, відчайдушний регіт і навіть червоні очі від півторагодинного плачу. Сонце відблискувало на пасмах її волосся, вії дрібно тремтіли — і всі, хто був цієї миті в кімнаті, завмерли від такої незвичайної краси, замилувалися незрівнянною Касандрою і маленьким створінням, що ніби аж світилося захватом від появи у цей дивний світ. Батько Мілени, Флор, аж заціпенів від щастя, що має тепер удвічі більше тої краси, ніж мав досі, і мало не вмер від зачудування і надмірності почуттів, які переповнили його, сердешного. Окрім усього, Флор і сам був гарний із себе і міг би милуватися своєю зовнішністю, коли б цього хотів. Та він волів милуватися красою коханої дружини, а тепер ще й дочки. Отже, тоді і там, де народилася Мілена, можна було спостерігати незвичайне видовище: три прегарних істоти світилися, і світилось сонце, світилась пилюка на підвіконні, світилась вода у кришталевій вазі, світились простирадла під Касандрою від щастя.

Ніхто спеціально не придумував цього імені — Мілена. Не збиралися сімейні наради, не було сварок, скандалів, образ на ціле життя, проклять і помсти. Просто всі якось непомітно для себе самих почали називати дівчинку Міленою, саме так — Міленою, з наголосом на першому складі. І невідомо було, хто першим вигадав це ім’я: Касандра, Флор, його дядько Лавр, який був священиком, подруга Касандриної матері Земислави Цецилія, її коханець Наркіс чи, може, ще хтось інший. З’явилася на світ Мілена, маленька дівчинка з лагідними, поки що сірувато-блакитними очима, з крихітним носиком, з усім дуже крихітним, рожевими карамельками уст і зворушливими перламутровими нігтиками. Як тільки сили знову повернулися до Касандри, вона заквітчала кімнату, де мала спати і жити її люба донечка, силою-силенною троянд. Це виглядало досить мило, але все-таки трохи занадто, та, зрештою, Міленці було якось до цього байдуже. Флор, змайструвавши ліжечко-колиску для дитинки, почав робити шафки, полички і комоди з вирізьбленими на них садами, фонтанами і птицями, дикими конями, з левами, вологі очі яких блищали від проміння вирізьблених зір. Отець Лавр начепив Мілені на шийку гарненького срібного хрестика, ще й освятив цілий слоїк озерної води. Бабця Земислава принесла до покою онуки цілу купу давніх, необхідних для щастя речей: потьмянілий від часу мідний свічник, порцелянову японську ляльку, срібні чайні ложечки, свій старий мундштук з червоного дерева, подарований покійним чоловіком, набір новеньких носових хустинок, на яких були вишиті золоті рибини з витрішкуватими очима; ще й власноруч виплела сто п’ятдесят пар домашніх капців. Цецилія подарувала універсальну прадавню книгу мудрості, в якій можна було знайти все — від кулінарних рецептів і до магічних заклять, а Наркіс — рівно мільйон газових різнобарвних хустинок на шию. Всі ці речі, можливо, і вплинули найбільшою мірою на подальше життя і вдачу Мілени, можливо, вони і створили саму Мілену, але це сталося потім, пізніше, а спершу вона лежала у пелюшках, що пахли трояндами, і посміхалася до стелі.

2

Красуню Касандру — саме так, а не інакше, її називали усі — змалечку виховувала її матуся Земислава, спільно з пречудовою і прецікавою парою — темпераментною і невичерпною на вигадки Цецилією та її коханим Наркісом, літнім паном, що любив і вмів одягатися, як дженджуристий молодик. Ця нерозлучна трійця і виплекала Касандру на оплетеній виноградом віллі, посеред квітів і трав, виплекала найдивовижнішої краси квітку, яку будь-коли бачили усі ці рослини, комахи, що метушилися серед них, стіни будинків, пил вуличок.

Земислава мала дивну звичку: щомиті осипати всіх історіями про свого покійного чоловіка Леона, Касандриного батька. І дівчинка часто майже бачила на власні очі, як чорнявий атлет із засмаглим тілом виспівує гарячих пісеньок на залитому сонцем ґанку; і приносить блідій тендітній дівчинці, яка щойно прокинулася і ще заспано потирає очі, великого смарагдового жука, білку або п’ятнадцять тисяч маргариток — білих і рожевих, зібраних у смугасту парасолю з китичками. А вона здивовано і срібно сміється, пригортається до нього і раптом з усієї сили б’є кулаком по чолі, виривається і втікає до вбиральні, мало не помираючи від сміху. Він біжить за нею, але не встигає — двері вже зачинені на гачок ізсередини, — тоді сідає під дверима і далі співає, співає, співає, а вона регоче до знемоги, і її обличчя блищить від сліз, вилиці нестерпно болять і, здається, зараз повириваються з-під шкіри і вилетять, як птахи, назовні через маленьке кругле віконце під стелею.

Окрім цих емоційних історійок, з якими Земислава не розлучалася ані на мить, вона ще займалася куховарством і плетінням макраме, а також домашніх капців. Та, зрештою, і цього, за її словами, також навчив її Леон — могутній, веселий, всесильний Леон, набагато старший за неї, досвідчений, неповторний. Він помер власною смертю від власної старості. Це відбувалося неминуче і повільно: волосся сивіло, випадали зуби, очі сльозилися, руки тремтіли, щоночі навідувалося безсоння, майже щодня — лікарі, Леон кашляв, і кректав, і старів, старів, старів. Земислава була вже тоді не маленькою дівчинкою, але ще зовсім молоденькою жіночкою,