Читати книгу - "Прокляті"

Перш за все, ви прокидаєтесь на кам'яній підлозі, у достатньо гнітючій тюремній камері, що складається зі сталевих ґрат; суворо попереджаю: нічого не торкайтеся. Ґрати цієї камери вкриті брудом. Коли ж ви випадково торкнетеся їх — хоча вони здаються досить липкими від плісняви й чиєїсь крові, — у жодному разі не торкайтеся обличчя (чи одежі), навіть коли ви неодмінно бажаєте залишитися чистими аж до самого Судного дня.

І в жодному разі не їжте цукерок, що розкидані по всій підлозі.

Яким саме чином я потрапила до геєни, мені не зовсім зрозуміло. Я пригадую, що бачила шофера: він стояв на узбіччі біля великого чорного лімузина «Лінкольн» і тримав у руках картонку із написом — це моє ім'я, MEДІСОН СПЕНСЕР, написане величезними літерами і жахливим почерком. На шоферові — такі люди ніколи не розмовляють англійською — були дзеркальні сонцезахисні окуляри та кашкет із козирком, тож більша частина його обличчя залишалась прихованою. Я пам'ятаю, як він відчинив задні дверцята, пропонуючи мені сісти до лімузина; після цього відбулася тривала подорож, причому віконця були так сильно тоновані, що я не розрізнила жодних деталей зовнішнього світу; утім, я щойно подумала, що то була звичайнісінька подорож, яку я робила трильйони разів, від аеропорту до міста. Не можу присягнутися, чи саме цей лімузин привіз мене до Пекла, але наступне, що я пам'ятаю, — оця брудна клітка, яку я вже згадувала.

Мабуть, прокинулась я через чиїсь пронизливі крики; у Пеклі завжди хтось кричить. Всі, хто колись літав із Лондона до Сіднея, сидячи поряд із крикливою дитиною, може дуже добре уявити собі оточення в Пеклі. Коли вам знайоме багаточасове, майже нескінченне очікування незрозуміло чого серед чужинців, у натовпі, то для вас Пекло стане одним довгим, ностальгічним нападом дежавю. Особливо за умови, що під час польоту ви зазвичай дивились «Англійського пацієнта» чи, ще гірше, «Фортепіано». Для вас Пекло ніколи не буде схожим на «Клуб „Сніданок“». Щодо запаху, то в Пеклі і близько так не смердить, як у Неаполі влітку, під час страйкування прибиральників.

Якщо вам це цікаво, то зазвичай люди в Пеклі просто кричать — аби почути власний голос і згаяти час. Утім, скарги на Пекло здаються мені трохи очевидними і такими, що мають потурати власним бажанням. Пекло — просто досвід, який ми отримуємо, пречудово розуміючи, що це жахливо, і насправді задоволення полягає саме у шкідливості цього досвіду: як, наприклад, їсти в інтернаті напівфабрикати фірми «Свенсон» — пиріжки з куркою чи біфштекс, коли в кухаря вихідний. Чи у поїданні геть усього в Шотландії. Дозвольте мені насмілитися зазначити, що єдина причина того, чому ми витрачаємо час на певні речі, такі, як перегляд телеверсії «Долини ляльок», полягає у задоволенні від розуміння їх насправді дуже низької якості. На відміну від них, «Англійський пацієнт» відчайдушно намагається продемонструвати нам якусь глибину, результатом чого стає його болісна нудність. Пробачте мою багатослівність: колись щось і примушує нас сприймати землю як Пекло, так це наші міркування проте, ніби вона має бути Раєм. Але земля — це земля. Пекло — це Пекло. Отже, годі скиглити й влаштовувати котячі концерти.

Беручи все це до уваги, мені здається банальним і очевидним відразу після прибуття до Пекла починати плакати й скреготати зубами, й роздирати на собі одежу — і все через те, що ви виявилися зануреними у стічні води чи гепнулися на ліжко, вкрите білими від жару лезами бритви. Волати й молотити ногами у такій ситуації видається трохи… удаваним, наче ви купили квиток й сіли у крісло, щоб подивитися стрічку «Жан де Флоретт», а коли виявилося, що актори розмовляють французькою, обурилися і почали голосно скар¬15житися. Чи візьмемо інший приклад: дехто подорожує до Лас-Веґаса, щоб потім увесь час твердити про те, яке місто вульгарне й непристойне. Зрозуміло, навіть ті казино, які зі шкіри лізуть, аби виглядати елегантно, встановлюють усюди кришталеві канделябри й хизуються вітражними вікнами, — навіть вони переповнені галасом і какофонією пластмасових гральних автоматів, які відчайдушно миготять різнокольоровим сяйвом, аби привернути вашу увагу. У такій ситуації люди, що скиглять і стогнуть, мабуть, вважають, що вони виглядають естетами, але ж насправді вони просто всіх трохи дратують.

Існує ще одне дуже важливе правило, яке варто повторити: не можна їсти солодощі. Не те щоб вони вас хоч трохи спокусили, бо їх розкидано по брудній підлозі; а крім того, це такі солодощі, які навіть товстуни й героїністи не їстимуть: солодкі льодяники, тверда, як скеля, жуйка «Базука», жуйка «Сен-Сен», іриски, карамельки «Кроуз» й кукурудзяні кульки.

Беручи до уваги той факт, що ви, на відміну від мене, живі,хоч і негр або жид, або ще хтось — так тримати, їжте і надалі свої тістечка з висівками, — тож доведеться вам повірити мені на слово стосовно всіх дрібничок Пекла; отже, слухайте мене дуже уважно.

З вашою кліткою з обох боків межують інші клітки, і їхній ряд тягнеться до самісінького горизонту; у більшості з них розташовані люди (по одній людині на кожну клітку), і більшість Цих людей щосили кричать. Не встигла я відкрити очей, а вже чую, якась дівчина каже: «Не торкайся ґрат!» У сусідній клітці стоїть дівчина-підліток; вона показує мені долоні, широко розсовує пальці — долоні геть укриті сажею. У Пеклі16пліснява почуває себе, наче вдома, і здається, наче все інферно хворіє на синдром «хворих будівель». Закладаюся: моя сусідка — член шкільної команди підтримки, адже завдяки своїй лінії стегон вона може носити спідниці прямого крою, а ще в неї є груди — справжні груди замість рюшів чи шлярок, і вони напинають її блузку. Навіть незважаючи на дим, що затьмарює повітря, і на кажанів, які час від часу пролітають у мене перед очима, я бачу, що її туфлі від Маноло Бланіка — підробка, яку можна придбати, побачивши їх лише на екрані комп'ютера, за п'ять доларів, коли замовляти на піратському сайті десь у Сінгапурі. Коли ви ще здатні перетравити нову пораду: не треба вмирати, маючи на ногах дешеві туфлі. Пекло — це… ну, справжнє пекло для взуття; пластик розчиняється при достатньо низькій температурі,а вам навряд чи хочеться цілу вічність ходити босоніж побитому склу. Коли ваш час прийде, коли славнозвісні дзвони продзвонять і по вас, серйозно замислитесь над тим, щоб взути класичні шкільні туфлі, темні (щоб не було видно бруду)і на низьких підборах, хоча б «Басс Віджинз». Ну от, і ця дівчинка-підліток у