Читати книгу - "Курва"

– Справді? – розчулююсь я.

– А чому б і ні? – задоволено.

Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, несподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепарації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.

– Дякую… – тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годинника, я втратила будь-який інтерес до картини.

– Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… – старається перевести розмову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.

– Уявляю… – приймаю правила його гри.

Я, саме я це роблю першою. Він – ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залишилися б у минулому…

– А хочеш іще якусь роботу. Живопис?

Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозувати. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.

– Ось ця червона робота навпроти дверей! – без передиху.

– З дівчинкою на ровері?[2]

– Так.

– Мені вона не дуже подобається.

Невже капітулює?…

– Зате вона подобається мені, – я не відступаю.

– Добре.

Отак просто?

Раптом мій погляд наштовхується на молоду жінку, яка щойно ввійшла до зали. Я її не знаю. Уперше бачу, але не можу відвести від неї очей. Вона гарна. Страшенно. Аннині роботи з витонченими дівчатками, тихий спів маловідомої француженки з динаміків, вишуканий стиль інтер’єру кав’ярні роблять її в моїх очах героїнею фільму з Каннського фестивалю.

– Гарна? – запитую, не дивлячись на Павла.

– Так… – Навіть не затнувся, не зніяковів для годиться.

Його погляд зачепився за незнайомку так само несподівано, як і мій. Тепер ми однаково зухвало і відверто розглядаємо молоду жінку, не відводячи очей. Вона, напевне, це відчула й озирнулася. Всміхнулася. Ми по черзі, мов загіпнотизовані, всміхнулися до неї. Вона взяла біля стійки каву і залишила залу, де для неї не було місця.

Хоч як це дивно, дівчина нас об’єднала. Він узяв мене за руку. Я не опиралася. Нахилився устами до моїх скронь і обпалив, обеззброїв сумішшю гарячого подиху і таким рідним, бажаним, збудливим запахом свого одеколону.

– Мені час іти. Завтра зранку заїду за тобою. Зумієш спакувати валізу сама?

– Так.

Наче я до тебе ніколи не подорожувала.

– Доберешся додому сама чи викликати таксі?

– Дякую, доберусь.

Добре знав, що до мого помешкання не більше двадцяти хвилин неквапної ходи.

– Я розрахувався за каву, роботи зараз зарезервую. Забереш, як повернемося з відпочинку. Бувай. Вище хвіст!

Забереш? Чому забереш, а не заберемо?… Тут таки й справді щось не так.

– І тобі гарного дня.

Це все, на що мене стало в цю мить. Іноді розмови проходили у ввічливо-діловому тоні, і саме тоді зрозуміла – я не маю на нього впливу.

– Ти ще не йдеш? – радше чемно, ніж турботливо.

– Ні, я ще посиджу.

Він усміхнувся і пішов, не озираючись. Я проводжала поглядом аж до дверей високу постать і з подивом відчувала, якими сильними, бурхливими емоціями супроводжується в мені його присутність.

Сьогодні середа, середина робочого тижня, плідний день, а мені не хочеться нікуди йти. Ще є кілька справ перед від’їздом: зняти трохи грошей із банкомату (про всяк випадок, а раптом залишуся сама), зробити пару дзвінків, забігти в офіс і передати ескізи останнього замовлення. Нащо вони шефу, адже однаково ніхто не втілить їх у життя, у матеріал так, як я задумала?… Ну, керівник є керівник. Мушу слухатися вказівок, хоч би якими абсурдними вони були. Такі речі, правду кажучи, ніколи не викликали в мене ні невдоволення, ні злості. Я просто запам’ятовувала всі промахи шефа, бо давно вже собі постановила: якщо буду директором, то такого безглуздя уникатиму.

Вирішила ще трохи посидіти. А раптом когось знайомого зустріну. Чи з кимось познайомлюся. Ось уже два роки, як я повідлякувала і розгубила своїх друзів.

– Ти з нами їдеш? – телефонує шкільна подруга.

– Куди? – мляво, бо й так знаю, що нікуди не поїду.

– Що з тобою, ти ніколи не питала, куди і коли. Завжди мала одну відповідь – «так». У тебе все гаразд?

– Так. Усе добре.

– Їдемо у Свірж – святкуємо мій день народження.

– О-о-о, – протягнула я, бо геть-чисто забула про це. – Вітаю! А з поїздкою ще не знаю, роботи багато, – не кліпнувши оком, брешу я в трубку.

Уже два роки я це роблю мало не щодень. Брешу себто. Навчилася.

– Як знаєш. Якщо надумаєш – телефонуй. Завжди раді тебе бачити, – поспішає закінчити розмову Ірка.

Клацнуло у слухавці. «Вона непосидюча», – кажу сама до себе, наче виправдовую її поспішність. Та хіба ж вона мала забути про свої уродини[3] і допитуватися, чи справді в мене все гаразд, чи дійсно я не хочу з ними їхати, чи, може, таки чогось не договорюю?… Це не перша розмова, яка закінчується порожнім клацанням у слухавці. Я давно ні з ким нікуди не їжджу, давно нікуди не виходжу з дому, бо що, як раптом у Павла з’явиться трохи часу і він захоче мене побачити, а я з друзями біля замку і мені весело?…

«Ти сама зробила свій вибір, дівчино», – почую я наступного тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.

Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «життя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, хоч надто часто про неї чула.

Ми з Павлом однокласники. Я знала про нього, а він про мене таки чимало. Не знаю, як то вийшло, але в школі ми особливо одне одного увагою не балували, а от недавно зустрівшись…

– Ти як? – він, усміхаючись.

Він умів усміхатися. Огортав своєю усмішкою, наче брав в обійми і гойдав тебе, гойдав, допоки тобі не паморочилося в голові і доки ти… не опинялася в його ліжку. Або у своєму