Читати книгу - "Живі книги"

Француз спустився на перший рівень кав’ярні, а за мить тенькнув дзвоник на дверях, позначивши його вихід у спекотне травневе місто.

Витримавши паузу в кілька хвилин, Амалія підвелася, зібрала в стосик іще не дочитані картки каталогу Книг і рушила до дерев’яних сходів.

– Bonjour, madame! Je m’appelle Amalia et je vous ai entendu parler français,[5] – вона приязно всміхнулася, і літня жінка миттєво віддзеркалила її усмішку.

– Oh, madame! C’est un grand plaisir de trouver à l’étranger quelq’un avec qui on peut parler sans barriers![6]

Не минуло й десяти хвилин, як жінки різного віку, різної національності і взагалі дві дуже різні жінки жваво розмовляли про цікаві для них речі. Француженку звали Крістін. Їй було, певне, за шістдесят. Але худорлява, висока, спортивної статури, у джинсах і лляній сорочці чоловічого крою, зовсім без макіяжу, вона виглядала жінкою без віку. Власне, вік Амалії теж непросто було визначити, хоч вона і вдягалася дуже жіночно й не гребувала елегантним не кричущим макіяжем.

Розмова закрутилася навколо Києва, його туристичних принад, потім перейшла на Францію, на Париж, про який обом було що пригадати. Невдовзі до них підійшла книжниця Віра, немало здивована тим, як вправно письменниця розмовляє французькою і як при цьому з її обличчя ніби злетіла пелена смутку та розсіяності, яку дівчата помітили і вчора, і сьогодні зранку.

«Оце так торохкотить! – подумала Віра. – Мабуть, уловила собі гарний сюжет у новий роман! Ех… Оце так життя! Не те, що…»

Дівчина всміхнулася до обох відвідувачок і звернулася до Амалії:

– Пані Амаліє, ви так легко говорите французькою! Я в захваті! Щось іще замовите? Ой… А може, ця пані згодиться взяти участь у нашій акції?

Крістін приязно-усміхнено дивилася на дівчину, нічого не розуміючи, і позирала на реакцію нової знайомої. Та на мить завагалася, але потім взяла до рук листівки каталогу Книг, склала їх ніби віялом і помахала над столиком.

– Знаєте, Крістін, ця мила дівчина просить спитати, чи не хочете ви взяти участь в акції, яку проводить кав’ярня-книгарня.

Від короткої інформації про тимчасовий розподіл клієнтів на Книги та Читачів очі француженки стали спочатку круглими від уваги та здивування, а потім перетворилися на дві щілинки з промінчиками лагідних зморшок.

– Але ж ми тут лише на кілька днів, – промовила вона, ніби перепрошувала, – хоча… я маю на своєму віку чимало історій, щоб ними поділитися, було б кому слухати… Знаєте, чим довше людина живе, тим більше в її домі накопичується речей, а в душі – спогадів. І час від часу перебираєш їх, щось віддаєш, щось викидаєш, а з чимось не хочеться розлучатися ніколи. І ти трепетно тримаєш у руках це найдорожче, роздивляєшся його, згадуючи себе та інших у роки, що давно минули… І не виставляєш це на видноті, а знову ховаєш кудись – чи на полицю книжкової шафи у вигляді фотоальбому, чи до шухляди письмового столу, мов скриньку зі старими прикрасами чи пожовклими аркушами.

Віра все не відходила й зачаровано слухала чужу, незрозумілу мову. Амалія переклала. Дівчина трохи нахилила голову набік, а одна її брова кумедно поповзла вгору, ніби промовляючи: «То ви приймаєте умови нашої гри?»

Крістін глянула на годинник. Амалія кинула погляд на свій, а Віра – на старовинний настінний, що хитав маятником неподалік. Було п’ятнадцять хвилин по одинадцятій.

– Я думаю, що встигну розповісти вам хоч що-небудь про мою бабусю, – вона знову всміхнулася, і легкий сум промайнув її обличчям. – На жаль, за такого ритму життя ні дітям, ні онукам не до далеких предків. Їх не дуже цікавлять сентиментальні історії про колишнє. Тож нехай це буде моїм невеличким внеском до вашої віртуальної бібліотеки!

– А пані Амалія – письменниця! – не втрималася Віра, вказавши рукою на Читачку.

– Qu’est-ce que c’est «pismennitsia»?[7] – не зрозуміла туристка.

Амалія посварилася пальцем на Віру і стримано пояснила, що вона дійсно письменниця і згодилася на цю гру, сподіваючись поповнити свій архів цікавих історій, які, можливо, колись стануть у пригоді під час написання книжок.

Очі француженки знову округлилися, а брови поповзли вгору.

– О! Яка несподівана удача! Жива письменниця! Тоді я просто зобов’язана розповісти вам щось цікаве! Адже я й сама так люблю читати! – вона вказала долонею на книжкові полиці. – Але каву я вже пила, та й тістечко щойно з’їла. Принесіть-но нам, будь ласка, соку. Ви ж не проти соку, Амаліє?

* * *

– Моя бабуся… О, ви мене заскочили з цією розмовою… Але, мабуть, так дивно, саме зараз і саме тут настав час розповісти комусь про неї – озвучити мої думки. З віком люди стають сентиментальнішими, на їхньому «внутрішньому ринку» зростає ціна не на нафту чи діаманти, а саме на такі спогади. І я маю особливий сентимент до моєї бабусі, часто згадую про неї, хоча вона була звичайною людиною, «рядовою французькою жінкою першої половини двадцятого століття», як написали б журналісти.

Одначе вона не була французькою жінкою! Вона була бретонкою! Ви розумієте різницю? – Крістін зазирнула у вічі співрозмовниці, та кивнула, але промовчала.

– Бретонці, мешканці північно-західного півострова Франції Бретань, – це, по суті, кельти, які в давнину переселялися з Британських островів під тиском англосаксів. І бретонська мова місцевого населення, звісно, теж кельтської групи. Проте сучасне молодше покоління вже майже не розуміє мови своїх прапра… Кругом панує державна, але в південній частині півострова ще подекуди зберігають традиції і говорять обома мовами. Колись Бретань була окремим королівством, яке аж до ХVI століття чинило опір французьким централізаторам. Але потім… потім усе бретонське винищувалося та шліфувалося величною Францією.

Власне, я про бабусю. На її юність припали важкі роки. Вона з’явилася на світ наприкінці XIX століття в дуже простій і незаможній селянській родині, де народилося дванадцятеро дітей, але не всі вижили. Удома розмовляли бретонською. Уявляєте, бабуся ходила до школи лише два роки – із семи до дев’яти літ! Там і вивчила французьку. Здобутих знань їй вистачило лише для того, щоб навчитися самостійно розшифровувати Біблію. У родині вирішили, що цього досить, і далі вона мусила пасти корів…

Бабуся мріяла бути лікарем. Протягом всього життя вона купувала в букіністичних лавках і на розпродажах дешеві потріпані книжки з медицини,