Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

— «Про неозначеність буття», — повторив він, — клянусь, ви мене заінтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:

Так от, я поспішав, аж тут

Узяв мене зненацька блуд,

Повів дорогою лихою,

Звів із халепою й бідою.

Готові взятися до «праці»,

Харцизів з десять,

Може, й двадцять

Мене у темряві чекали,

Наживи легкої шукали,

Не знали, бачте, чим багатий

Був я… Коли про те спитати,

Скажу — усі мої скарби

Я не віддам без боротьби.

Лиш сріблом слова я багатий,

І будь-кому його не взяти…

— О, сором, сором мені! — раптом вигукнув бургомістр. — «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

— Одну хвилинку, — благально втрутився лікар, — я не маю навіть чим перев’язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…

— Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? — почувся чийсь оксамитовий голос.

— Дякую, панно, — полегшено зітхнув лікар.

Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.

Він уклонився їй — не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.

— Даруйте, — промовив поранений, — просто рана заболіла раптом.

Бідолаха лікар упав на коліна.

— Обережно, телепню, — гримнув бургомістр.

— Пробачте, ваша милосте, — проскиглив той.

Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:

Устиг, як бачите, на свято

Покірний ваш слуга… Завзято

Оборонявся він мечем

Від тих грабіжників-нікчем.

І показав їм без вагання

Урок затятий фехтування.

Тим часом лікар перев’язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:

— Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, — говорив він, — але, втім, у мене до вас прохання.

— Так, пане, слухаю.

— Відтепер завжди носіть кольчугу.

— Неодмінно!

— До розваг, панове! — звеселіло вигукнув бургомістр. — Музику!

А поет тим часом знову поринув у задуму.

— Мій друже, — перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, — у вас на вустах ще одна поезія?

— Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:

Історії заключний штрих

Ще не наведено.

Між тим,

В боргу я ще перед ним —

Слуга внизу — старанний хлоп,

Розумні очі, світлий лоб,

Мій безкорисно чистив меч

І плащ дорожній з моїх плеч.

Все говорив про свого пана,

Мовляв, подяка йому й шана

Казав: «Не лічить зовсім гроші,

Все ними сипле, хоч не прошу,

Хоч милостям нема причин»…

Ім’я його… — Стривайте — Мирон?.. Марко?..

— Мартин! — вигукнув бургомістр, — мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…

З цими словами вони й розкланялись.

Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонила його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.

Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з’являлися, то зникали, наче примара…

Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…

Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум’яття безцеремонним вторгненням.

— Ви хочете прочитати нам вірша? — запитала котрась із дам.

— Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, — відповів Себастян.

— О, як шкода…

— Якщо тільки…

— Що? — кокетливо перепитала дама.

— Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…

Дама засміялася переможно.

— Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.

— Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, — мовив поет, — але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.

Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.

— Необачний вчинок, — тихо вронила вона.

— Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, — так само покрадьки відповів Себастян.

— Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…

Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.

— Ви, здається, збиралися читати поезію…

Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:

Дозвольте, пам’ятаючи цю мить,

Не розлучатись з вашим образом ніколи,

Коли ця ніч, немов життя, промчить

Кудись у даль на ошалілих конях.

А в день прийдешній, не зазнавши інших втіх,

Рабом схилитися до ваших ніг…

Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:

— Не треба… Припиніть…

Густий рум’янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:

І відтепер лиш Бог мені суддя,

За ваше серце я віддам життя!

— Досить! — рішуче мовила вона. — Ви не розумієте… ви не повинні…

Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.

Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї — змінити порожні барила на повні, а слуги — відвести декількох вельмож на свіже повітря.

Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли він опинився внизу, її екіпаж уже рушив. Густа темрява за світлою