Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

підпалив їм уночі будинок — Марілло, навмисне підпалив! Мало вони самі не згоріли в ліжках! А ще я знаю інший випадок — коли такий-от прийнятий хлопець висмоктував сирі яйця, і ніяк не виходило його від цього відучити. І якби ти спитала моєї думки — а ти, Марілло, не зробила цього — я б тобі порадила: ради Бога, викинь це з голови, от що.

Пані Рейчел говорила далі, та не схоже було, щоб Маріллу це стривожило чи образило. Вона собі знай вимахувала спицями.

— Звісно, Рейчел, ти слушно кажеш, тут я не сперечаюся. Мені й самій трохи лячно. Але Метью затявся — зробімо та й зробімо. Ну, то я вже погодилася. Метью так рідко на чомусь наполягає, що коли це стається, я відчуваю, що просто мушу погодитися. А що ми ризикуємо — то як не крути, кожнісінька наша справа ризикована. Бо навіть із рідними дітьми теж часом трапляється, що вони виростають лихими. Зрештою, Нова Шотландія не так і далеко — це тобі не Англія чи Америка. Не може ж бути, щоб той хлопчина був геть не такий, як ми.

— Ну, сподіватимуся, що все буде гаразд, — відказала на те пані Рейчел тоном, що виразно свідчив, як вона в цьому сумнівається. — Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала — коли він спалить Зелені Дахи чи сипне вам стрихніну в колодязь — я чула, що таке зробила в Нью-Брансвіку одна прийомна дитина, і вся сім’я сконала в страшних муках. Тільки в цьому випадку то була дівчинка.

— Ми беремо не дівчинку, — відповіла Марілла так, наче труїти колодязі було виключно жіночою справою, тож із хлопцем їм би це не загрожувало. — Я ніколи не мала бажання виховувати дівчат і дивуюся, як пані Спенсер на таке зважилася. Хоч вона б увесь сиротинець усиновила, коли б це спало їй на думку.

Пані Рейчел кортіло лишитися, аж доки Метью привезе хлопця. Та поміркувавши, що чекати доведеться години зо дві, вирішила пройтися до будинку Роберта Белла й повідомити новину його сім’ї. Адже це буде сенсація — а пані Рейчел дуже любила приносити сенсаційні звістки. Отож вона пішла, і Марілла навіть утішилася, бо відчула, що похмурі пророцтва пані Рейчел воскрешають у її душі сумніви й страхи.

— Боже милосердний! — вигукнула пані Рейчел, ідучи стежиною назад. — Мені це, очевидячки, сниться. І бідолашного хлопчину шкода. Метью й Марілла нічогісінько не тямлять у дітях — певно, сподіватимуться, що малий буде мудріший і поважніший за власного дідуся — а хтозна, чи був у нього той дідусь. Я й уявити не можу, як то в Зелених Дахах раптом з’явиться дитина — туди й нога дитяча не ступала, Метью й Марілла ж були вже дорослі, як постав той будинок. Та й вони самі, боюся, ніколи дітьми не були — хто хоч раз на них гляне, нізащо в це не повірить. Боже, не хотіла б я опинитися на місці того сироти. Жаль мені його, от що.

Так проникливо зверталася пані Рейчел до шипшинових кущів — та співчуття її поглибилося б, якби вона побачила дитину, що сиділа тим часом на станції Брайт Рівер, сумирно чекаючи, аж доки її заберуть.

Розділ 2

МЕТЬЮ КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Тим часом Метью Катберт і гніда кобилка трюхикали собі, долаючи вісім миль до Брайт Рівер. Дорога тішила око — пролягала повз охайні садиби, подеколи розтинаючи то лісок, у якому росли смолисті запашні ялиці, то долину, всаджену дикими сливами, вкритими немовби серпанком червневого цвіту. Повітря було пронизане солодким ароматом, що долинав із численних яблуневих садів, луки в багряно-перламутровій імлі простягалися за горизонт, а «пташки співали — тень-телень, — наче в єдиний літній день».

Метью було дуже приємно їхати отак неквапом; проте час від часу доводилося знімати капелюха й уклонятися зустрічним жінкам, позаяк на Острові Принца Едварда було заведено вітатися з усіма — знайомими чи незнайомими.

Метью побоювався жінок — усіх, окрім Марілли та пані Рейчел. Жінки здавалися йому істотами таємничими й незбагненними; іноді його охоплювало неприємне відчуття, буцім вони нишком глузують з нього. Тут він не помилявся, адже був чоловіком незграбним, і вигляд мав доволі чудернацький — з довгим сивим волоссям, що спадало йому на ледь згорблену спину, та пишною каштановою бородою, якої не зголював із двадцятирічного віку. Правду кажучи, відтоді й аж дотепер, коли йому було вже шістдесят, він майже не змінився, хіба що сивини побільшало.

У Брайт Рівер, коли він туди дістався, ніякого поїзда не виявилося, тож Метью подумав, що приїхав зарано. Відтак прив’язав кобилку на подвір’ї невеличкого готелю й пішки рушив на станцію. На довгій майже безлюдній платформі не було нікого, крім дівчинки, що сиділа в самому кінці на купі акуратно складених покрівельних дощок. Метью, відзначивши хіба, що це дівчинка, прослизнув повз неї якомога швидше, намагаючись не дивитися в її бік — інакше він би неодмінно помітив напружену скутість і очікування у виразі її обличчя та позі. Вона сиділа й чекала чогось чи когось, а що інших справ, окрім сидіти й чекати, не мала, то сиділа й завзято чекала.

Метью перестрів начальника станції, що замикав касу й збирався йти додому вечеряти, і спитав, чи скоро прибуде вечірній поїзд.

— Той, що о п’ятій тридцять? Він уже прибув і поїхав півгодини тому, — відповів цей бравий службовець. — 3 нього, до речі, зійшов один пасажир, він на вас чекає. Маленька дівчинка. Онде вона сидить, на дошках. Я запропонував їй перейти до зали очікування для дам, та вона дуже серйозно повідомила, що воліє лишатися назовні. — Тут більше простору для уяви, — отак вона сказала. Їй-бо, вельми цікаве дівча.

— Я приїхав не по дівчинку, — спантеличено промовив Метью. — А по хлопчика. Він мусить бути десь тут. Пані Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.

Начальник станції присвиснув.

— Тут, мабуть, сталася якась помилка, — відказав він. — Пані Спенсер вийшла з поїзда із цією дівчинкою й передала її під мою опіку. Сказала, що ви із сестрою берете її на виховання із сиротинцю, і що сьогодні ж по неї приїдете. Більше я нічого не знаю, і ніяких інших сиріт тут не переховую.

— Не розумію, — безпорадно пробурмотів Метью. Як би йому хотілося, щоб тут була Марілла: вона б неодмінно дала цьому раду.

— Спитайте ліпше в самої дівчинки, — недбало кинув начальник станції. — Вона вам усе пояснить, за це ручаюся, на язик вона, далебі, проворна. Може,