Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

щойно її запросили, увійшла. Кухня в Зелених Дахах була дуже затишна — чи то пак, могла би такою бути, якби не ця несамовита, нестерпна чистота, через яку здавалося, немов туди ніхто ніколи не заходить. Вікна в кухні виглядали на схід і на захід; крізь оте друге, що виходило на заднє подвір’я, щедро лилося тепле червневе сонечко; східне ж вікно, у яке ледь видно було білий вишневий цвіт із садка ліворуч і тоненькі похилені берізки, що росли у вибалку — там, де жебонів струмочок — поволі обплутувала виноградна лоза. Тут зазвичай сиділа Марілла Катберт, коли випадала їй на те хвилинка, завжди наче трохи обурена сонцем, аж надміру веселим і безтурботним для цього світу, який належало сприймати серйозно. Тут сиділа вона й зараз зі спицями в руках, а стіл за її спиною вже накрито було до вечері.

Що було на тім столі, пильно зауважила собі пані Рейчел перш ніж причинила вхідні двері, як то годиться робити чемним людям. Тарілок стояло три — тож, певне, Марілла чекала на гостя, якого мав привезти із собою Метью — та страви були звичні, буденні; до чаю ж вона поставила хіба один вид тістечок і повидло з райок — отже, гість не мав бути особливий. Але ж біла сорочка й гніда кобилка Метью? Це було так дивно — таємниця в спокійних і геть не таємничих Зелених Дахах — що пані Рейчел не знала, що собі й думати.

— Добривечір, Рейчел, — жваво привіталася Марілла. — А гарно сьогодні, правда? Ти, може, присядеш? Як там усі ваші?

Марілла та пані Рейчел завжди приятелювали між собою — як-бо ще назвати оті їхні взаємини? — навіть попри те, що були зовсім несхожі, а може, і саме тому, що були несхожі.

Марілла була висока, худа й кощава, уся мовби складалася із самих кутів і не мала жодного заокруглення; у її темному волоссі світилися сиві пасма. Зав’язувала його в тугу дульку на потилиці й суворо проштрикувала ту дульку двома дротяними шпильками. Нагадувала вона жінку з тих, що мало бачили в житті, та могли похвалитися суворим і чистим сумлінням — і була такою насправді. Хіба вуста її часом виказували — ледь помітним натяком на те, що й почуття гумору їй не чуже.

— У нас усі здорові, — сказала пані Рейчел, — я злякалася, чи ти не захворіла. Метью десь поїхав, то я подумала — може, до лікаря.

Вуста Марілли здригнулися — вона все зрозуміла та, щиро кажучи, очікувала, що пані Рейчел завітає в гості: знала-бо, що, побачивши, як Метью їде казна-куди, її сусідка не зможе не втамувати цікавості.

— О ні, я здорова, хоч учора й мала жахливу мігрень, — відповіла вона. — Метью поїхав до Брайт Рівер. Ми вирішили взяти хлопчика із сиротинцю в Новій Шотландії — він приїздить вечірнім поїздом.

Навіть якби Марілла сказала, що Метью поїхав до Брайт Рівер по кенгуру з Австралії, це так не приголомшило би пані Рейчел. Секунд на п’ять її заціпило й вона вже почала замислюватись — а чи не бере її Марілла на кпини? — хоча це й видавалося їй неможливим.

— Ти серйозно це кажеш, Марілло? — спитала пані Рейчел, коли до неї повернувся голос.

— Певна річ, — відповіла Марілла так, наче брати до себе хлопчиків із сиротинців — то була така собі звична весняна робота для порядних ейвонлійських фермерів, і аж ніяк не щось нове й нечуване.

Пані Рейчел була вражена. Думки її складалися із суцільних емоцій. Хлопчика! Метью й Марілла Катберти беруть до себе хлопчика! Із сиротинцю! Світ летить шкереберть! Після цього її вже ніщо не здивує! Ніщо!

— Як вам на думку могло таке спасти? — несхвально промовила пані Рейчел.

Адже вони вирішили це, не спитавши її поради — тож належало висловити свій осуд.

— Ми вже давно, усю зиму про це думали, — відказала Марілла. — Пані Спенсер, дружина Александра Спенсера, заїздила до нас напередодні Різдва й розповіла, що навесні хоче взяти до себе дівчинку із сиротинцю в Гоуптоні. Там живе її кузина, то пані Спенсер усе розвідала, як їздила до неї в гості. От ми з Метью й собі про це побалакали, а тоді ще й ще раз — і надумали, що візьмемо хлопчика. Метью вже в літах, сама бачиш, йому шістдесят років — тепер він став геть не такий жвавий, як колись. Його серце почало непокоїти, а найняти на ферму доброго помічника зараз ой як важко. Нема нікого — окрім хіба цих жевжикуватих французьких хлопців. Таких щойно чогось путнього навчиш, одразу вони тобі тікають до Америки чи подаються на заводи робити омарові консерви. Спершу Метью хотів був узяти англійського хлопця. Але я сказала — нізащо. Може, вони й непогані, хтозна. Та не хочу ніяких лондонських безштаньків. Хай буде принаймні тутешній — отак я сказала. Все одно, кого б ми не взяли — хіба можна бути певними? Але мені дихатиметься легше й спатиметься спокійніше, якщо то буде канадець. Зрештою ми попросили пані Спенсер підшукати нам його в тому сиротинці, коли вона поїде по свою дівчинку. А минулого тижня, як почули, що вона вже їде, то із сім’єю Річарда Спенсера в Кармоді переказали їй прохання — привезти ловкого тямущого хлопчину років на десять чи одинадцять. Ми вирішили, що такий вік найкращий — бо ж він уже буде достатньо великий, щоб помагати на фермі, і достатньо малий, щоб вивчити його як слід. Ми й виховати його хочемо, і до школи віддати. А сьогодні прийшла телеграма від пані Спенсер — листоноша приніс зі станції. Пише, що вони приїдуть нині ж поїздом о пів на шосту. То Метью зустріне його в Брайт Рівер. Пані Спенсер висадить малого, а сама поїде собі, звісна річ, до Вайт Сендз.

Пані Рейчел пишалася, що завжди говорила точнісінько те, що думала. Так вона збиралася вчинити й зараз, уже зрозумівши, як їй приймати цю надзвичайну новину.

— Марілло, я скажу тобі відверто — дурна це затія. Ви необачні й дуже ризикуєте, от що. І гадки ж не маєте, кого вам привезуть. Берете в дім чужу дитину, нічого про неї не знаючи — ні яка в неї вдача, ні хто були її батьки, ні що з неї може вирости. Та допіру тиждень тому я читала в газеті, як один чоловік із дружиною — з нашого ж Острова, із заходу — так само взяли хлопчика із сиротинцю, а він