Читати книгу - "Я, Паштєт і Армія"

що лежати довше десяти хвилин на них було неможливо — спина спочатку боліла, а потім взагалі втрачала чутливість. На п’ятнадцятій хвилині починали відніматися руки. Ще пару хвилин, і ти вже був готовий видати державну таємницю, але оскільки нічого не знав, то простіше було встати і більше не мучитись. Тут же хтось інший займав вакантну посаду, а потім так само злізав із майже паралізованими спиною, руками й ногами. Основне питання було — яку б іще херню поваляти?

Армія починалася, події розгортались із завидною швидкістю. До кінця дня я зробив аж дві (!) справи — уникнув прибирання листя й повалявся на нарах. Зараз я був на порозі виконання третьої задачі, стоячи в довжелезній черзі в одну-єдину туалетну кабінку, де можна було скинути назбиране за добу зло. Пісуарів там була величезна купа, а от сидяча позиція чомусь тільки одна. Хлопці мучилися, гамуючи сили природи, які рвалися назовні. Хтось присів біля стінки, затискаючи свій задній отвір п’яткою. Хтось притиснувся до дверної ручки…

З кабінки долітали звуки камчатських гейзерів, які бухкали газами із земних надр, альпійських лавин, які змітали все живе на своєму шляху, і короткі бульки пірнаючих цеглинок. Романтична атмосфера підтримувалася ще й відповідними запахами, що заповнили забитий людьми коридор і сусідні з ним приміщення. Кожен із присутніх в черзі нещасних не збирався покинути її навіть для перекуру, бо ризикував потім знову замкнути довжелезний людський ланцюг. Мій власний шланг гідравлічного приводу також тріскався. Ніколи в житті я так гостро не відчував важливість цієї проблеми, як зараз, у воєнкоматівському толчку.

— Рєбята, єслі ви мєня нє прапустітє, я абасрусь сам і вас абасру! — закричав якийсь легінь у хвості нашого параду.

— Слізивать будєш, — відповів здоровенний боксер Ігарьок, навіть не повертаючи голови в бік голосу.

— Значіт, нє пустітє, ну і ладна… — страждалець побіг на вулицю з явною ціллю зробити купу десь в корчах на території.

Черга рухалася повільно, і кожен із нас мав час подумати або пригадати в лице все своє генеалогічне дерево. Я не був винятком, і в моїй пам’яті невидимі руки також перебирали запилені відеокасети з документальними фільмами за скромної участі моїх предків, друзів і знайомих. І тільки я згадав про Хасана, а я завжди про нього згадував, коли хотів в туалет, моментально на екрані просмотрової кімнати, десь там всередині мого черепа, пішла стрічка про наші колгоспні будні — в селі Іхала, на кордоні з фінами. Я тоді здурив бідного татарина, а я дурив його постійно, бо він народився для того, щоб його хтось дурив. Я показав йому переговорний пристрій, який був прикріплений до сосни у вузесенькій лісопосадці, на випадок, якщо хтось із місцевих зауважить порушника кордону — щоб відразу повідомити на заставу. Апарат був представлений мною як телефонний переговорний пункт для віддалених периферійних районів: аби люди не їхали в райцентр на пошту, їм прямо на сосні примайстрували переговорку.

Хасан зробив вигляд, що не дуже повірив, але все було прямо навпаки. Щойно ми повернулися на поле (а в посадку ми бігали, щоб не заміновувати територію, на якій збирали картоплю), Хасан підтюпцем рвонув назад. Я швиденько зібрав групу охочих поржати з чужої біди, благо таких на медфакультеті завжди було досить, і ми відправилися вслід за ним. Татарський зв’язковий зробив все, як я сказав: він натиснув на кнопку мікрофона, дочекався відповіді і заговорив:

— Альо, с вамі гававіт Хамідулін Хасан. Ви што-та нє понялі, я — нє Хам, фамілія у мєня такая — Хамідулін. Я хатєв би заказать пєвєгавови с Лєнінгвадам. Какая вазніца, кто там дома — я с адінакавай вадастью пагававю с любим, кто твубку вазьмьот.

На другому кінці дроту знали, що на полі працюють студенти, й розцінили Хасанове звернення, як невдалий тупий жарт. Вони тягнули час для приїзду на місце оперативної машини, і діалог тривав далі.

— Да, петвапававская набєвєжная твідцать восемь. Пєт-ва-па-ва-вская, как вам єщьо аб’ясніть? Тєвєфон — твіста тві, два-пять, два-тві. Тві, я гававю. Тві. Ну, што ви такіє гвухіє там всє? Папа кєм ваботаєт? А какая вам вазніца, кєм ваботаєт мой папа. Он в тєатвє ваботаєт. Адміністватавам. Ад-мі-ні-ства-та-вам!

За нашими спинами почувся звук машини. Бобік із прикордонниками на борту різвенько в’їхав у посадку, і з його дверей вискочили шість жвавих пацанів з автоматами й вівчаркою. Хасан дістав прикладом по спині, і був закинутий у багажник бобіка. Вівчарка понюхала в нього між ногами та радісно лизнула його у вухо, напевно, зраділа появі подружки. Перед наші очі Хасан з’явився лише через три дні. Жарт був із категорії слабогуманних, але запам’ятався надовго. Я дякував долі, що хлопці з бобіка не побачили нас, бо тоді компанія в Хасана була би значно більшою…

Коли на екрані доходила остання сцена драми в соснах, в мене на обличчі, напевно, розпливлася довольна либа. Аж тут мене штовхнув у спину похмурий двометровий дядя:

— Ти ржать ілі срать сюда прішол? Давай, баєц, двігай задом.

Від тих приємних спогадів я, чесно кажучи, аж перехотів. Тепер треба було або йти до туалету та імітувати акт облегшення від гріхів чревоугіддя, або відмовлятися від того щастя. Я — не актор, і мені б ніхто не повірив. Тому я відмовився та посунув назад до зали з нарами. Моя спина ловила на собі здивовані погляди новобранців:

— Він був так близько. Ідіот.

Я не ідіот. Просто в мене є легка залежність фізіологічних процесів від психологічного стану. Рідко хто хоче в туалет у той момент, коли дивиться в кінотеатрі цікавий фільм. І мені настільки реально висвітлився цей фільм із Хасаном, що підсвідомість дала відбій попередній команді. Але пояснювати предмет своєї залежності різношерстому колу новобранців було справою як мінімум невдячною, і я не став цього робити. Хоч був переконаний, що та сама підсвідомість з такою ж легкістю як відмінила, може цей наказ дати знову. І, звісно, в самий несприятливий момент. Але й цього я не збирався пояснювати бритоголовим колегам.

Я ліг на випадково звільнені кимось нари і почав роздивлятися на стелі дивну картинку. Миттєвий аналіз говорив про те, що хтось харкнув на стіну, слина там зависла і зараз вона розм’якшувала вапно і творила з нього гіпсоподібну липку масу, яка мальовничо звисала вниз, як сталагміт у печері Шоранш на півдні Франції. Поки я розмислював над цим об’єктом, який неочікувано та агресивно з’явився в моєму житті, до казарми влетів жовтовусий прапор, тримаючи за вухо того піжона,