Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

тепер вона десь глибоко в душі потерпає: «Боже, ну що я за дурепа — закохатися в міліціонера!» У такі хвилини Лілі геть забуває про мій чин, освіту, фах. Уявляю собі, як ми будемо розлучатися. Переконаний, що вона категорично заявить мені: «Візьми на себе клопіт пояснити своїй мамі, яку я щиро люблю, чому я зрікаюся вийти за тебе заміж…»

Лілі має слушність! Було б безглуздям з мого боку не погодитися з нею. Господи, скільки разів вона потрапляла в такі ситуації! Та хіба ж я винен, що з’являється на мою голову ще один труп і промовляє: «Здоровенькі були, товаришу капітане, вибачайте вже, що так сталося, я й сам гадки не мав, що мене вб’ють саме сьогодні… Проте мені й мертвому нетерпеливиться дізнатися, хто це мене спровадив на той світ. Так що даруйте, будь ласка…»

Телефонний дзвінок урвав мої чорні думки. Це знову шеф. Його металевий голос гримить у темному нутрі «Дачії»:

— Ти ще в машині?

— Атож.

— Я повідомив Беріндею, що ти будеш з хвилини на хвилину.

— А що його там непокоїть?

— Брак прощального листа.

Мені, наче Гамлетові в критичний момент, хочеться вигукнути: «Як, і лише через це мене відривають од Лілі, не дають провести вечір з нареченою?»

— … а все інше, не знаю, що вже там, він пояснить тобі на місці… трупа ще не вийняли… чекає на тебе…

Мої думки все ще снують у задушливій залі кінотеатру, де я палко обіймав наречену, не кажучи вже про намір провести вечір в «Амбасадорі». І мені якось невтямки, що труп може когось очікувати, тож я запитую:

— Звідки не вийняли?

— Із зашморгу…

— А, то він повісився! — вигукую я, забуваючи на мить про Лілі.

Але шеф уже поклав слухавку. Настала тиша. Думка про близьку зустріч з «об’єктом» мене розчаровує. Щоправда, мій фах криміналіста передбачає саме такі зв’язки з потойбіччям, і пора б уже призвичаїтися. Та все ж ніяк не можу. Майже щоразу душу обіймає неспокій, якийсь душевний біль. Навіть сумка Григорашева з криміналістським справиллям для мене мов блюзнірство… Спалахи «бліца», трупа фотографують з різних боків, у різних ракурсах… Тільки не просять мерця всміхатися.

Ворухнувшись у мене за спиною, Лілі нагадує, що вона ще в машині. Я знову повертаюся до неї з лагідним усміхом.

— В’їжджаємо на вулицю Ромулус! — оголошує сержант Беноне.

— Будинок 27, — уточнює Лілі, — відразу за знаком «Обережно, діти!».

Усмішка моя не досягає мети. Замість Лілі тупо посміхається Поваре. «Ось хто винен… Перевів увесь вечір! Краще б не знайшов мене… Чи ж від того щось би змінилося? Нема на світі інших криміналістів!»

«Дачія» зупиняється. Приїхали. Важка мить прощання. Тепер уже нічого не змінити. Де ти, Зорро?! Де ти, затишна темрява кінозали?

Лілі дякує, виходить. Виходжу і я, щоб провести її до воріт. Холодно, аж морозно. На вулиці ані лялечки. Я мовчки ступаю поруч із нею, клопіт душу крає. Біля воріт Лілі повертається до мене й каже, не вельми добираючи слів:

— Послухай, Лівіу, якщо ти гадаєш, ніби я повірила у комедію, що ти зіграв, то ти глибоко помиляєшся… На добраніч!

— Лілі! — благаю я і пнуся поцілувати її.

— Хлопчисько! Вже капітан, а поводишся, як зелений молодший лейтенантик!

— Лілі, кохана!

— І так усе наше життя? — запитує вона вже не знаю вкотре. — Постійно розриватимешся між мною та новим трупом?

— Я тобі не обіцяв чогось іншого, люба… Такий мій фах… Як тобі не до вподоби криміналістика…

— Дякую, не треба… Чула сто разів… Іди вже! — підганяє вона мене. — І вдачі! — повторивши полковникові слова, вона хотіла додати ще щось, та враз крутнулася і зникла в глибині подвір’я.

Повертався я до машини з важким, як ніколи, серцем. Сержант зрозумів мій стан і вмовк, немов язика проковтнув. Рушаємо… Обіцяю собі ще цієї ночі подзвонити Лілі… Або завтра вранці до крамниці «Романс», де я познайомився з нею вперше і де вона продає… музику.

2

«Дачія» гальмує під чотириповерховим будинком. Виходимо. Біля під’їзду, хоча вже пізня година, юрмиться з десяток гаволовів — жваво обговорюють подробиці події. Вони вмовкають, коли ми поминаємо їх. Старший сержант міліції пояснює нам, як пройти далі:

— Чорним ходом по східцях угору, на мансарду.

Обходимо будинок. Знаходимо легко чорний хід, тьмяно освітлений закіптюженою жарівкою. Біля дверей зустрічаємо чимось налякану хирляву жінку. Але ми поспішаємо і в мороці не встигаємо розгледіти її обличчя. Піднімаємося вузькими сходами. Нас наздоганяє слабкий жіночий голос:

— Угорі! Де кінчаються східці!

Я йду попереду. Поваре за мною. Він важко дихає. Я теж упрів, хоча тут прохолодно. Досягаємо останньої сходинки й опиняємося перед дверима. Знаходжу клямку, натискаю, двері відчиняються. Заходимо.

— А! Капітан Роман! — вітає мене прокурор Беріндей з радістю, яку я не вельми схильний поділяти. Він радіє, що зіпхне на мене цю справу. Ми вже з ним співпрацювали. Він захоплено трясе мою руку: — Чекаю на вас, шановний… чекаю.

Їй-право, у нього такий тон, наче він чекав мене на якусь вечірку на коктейль… Я не поділяю його доброго гумору. Чую навіть певну нервозність. Не інакше — доведеться розплутувати серйозну, важку і непевну справу. Хоча в такому стані я перебуваю завжди на початку слідства. Біс його знає, коли народився цей відрух!

І раптом я бачу його. Зашморг накинуто на гак, вбитий у найвищому місці мансардної столі. Серце моє заходиться від болю, та я відразу опановую себе. Знаю добре, що зблід, проте, гадаю, ніхто нічого не помітив.

Очі мої зупиняються на ногах самогубці: на них голубі шкарпетки, трохи закочені, напевно, тієї миті, коли він відкидав триніг. Мій погляд повзе вище: на ньому джинси, добряче витерті на колінах, широкий шкіряний пас із застібкою, голуба вилиняла майка, що тісно облягає дужі, м’язисті груди. На ній напис друкованими літерами «Harvard». Я був певний, що зараз побачу обличчя з неголеною щетиною… Зашморг… голова звисла набік. Але ні, бороди катма, лише зачіска, та й то не дуже довга… Тіло висить напнуте, як струна, ніби наостанку господар його намагався вислизнути з петлі, дотягтися пальцями до підлоги.

Я повертаюся до решти: всі в глибокій мовчанці пильнують, яке враження справить на мене місце події.

— Сфотографував? — запитую наче не своїм голосом майора Григораша.

— Так.

Мене кидає в піт. Гаряче! Попускаю вузол краватки й розстібаю верхнього гудзика на сорочці… В кімнаті немовби цілий натовп. Прокурор Беріндей, майор Григораш, медексперт Патріке, молодий низенький лейтенант — з відділення міліції, а біля дверей завмер,