Читати книгу - "Дюймовочка"

Надворі так холодно, мороз, йде сніг. Лишайся у своєму теплому ліжку, а я ходитиму за тобою! І вона принесла ластівці води в чашечці квітки. Ластівка напилась і розповіла їй, як поранила собі крило об кущ тернини і тому не змогла летіли так швидко, як інші ластівки, що полетіли далеко, дуже далеко, в теплі краї. Потім вона вже не могла далі летіти, впала на землю, а більше вже нічого не пам'ятала і зовсім не знала, як потрапила сюди. Цілу зиму пташка лишалася під землею, і Дюймовочка піклувалась про неї і дуже її полюбила. Ані кріт, ані польова миша про це не знали нічого, вони не терпіли бідної ластівки і не ходили повз неї. Як тільки настала весна і сонце зігріло землю, ластівка сказала Дюймовочці: «Прощавай». Дюймовочка відкрила дірку в стелі там, де зробив кріт. Сонечко ласкаво заглянуло до них, і ластівка спитала, чи не хоче дівчинка сісти їй на спину і летіти з нею в зелені ліси. Але Дюймовочка знала, що стара миша буде дуже сумувати, – коли вона її покине. – Ні, я не можу, – сказала Дюймовочка. – Прощавай, прощавай, добра чудова дівчинко! – мовила ластівка і полетіла на волю, до сонечка. Дюймовочка поглянула їй вслід. І сльози навернулись на її очі, – вона дуже полюбила бідну ластівку. – Цвірінь! Цвірінь! – прощебетала ластівка і полетіла в зелений ліс. Дюймовочці було дуже сумно, її ніколи не випускали погуляти на сонечку. На полі, навколо дому миші, посіяли хліб, і він виріс такий високий, що здавався густим лісом бідній миленькій дівчинці. – Влітку ти повинна пошити придане! – мовила польова миша Дюймовочці, тому що їхній сусід, нудний кріт в оксамитовій шубці, посватав її. – Тобі потрібно мати і шерстяні плаття і полотняну білизну. Треба, щоб було що одягти і на чому лягти. Довелось Дюймовочці прясти, а миша найняла чотирьох павуків, і вони ткали день і ніч. Щовечора з візитом приходив кріт і все говорив про те, що швидко кінець літу, що сонце не так уже пече, і це гаразд – і без того земля стала твердою, мов каменюка. А коли мине літо, вони справлять з Дюймовочкою весілля. Та Дюймовочка зовсім цьому не раділа, тому що не любила нудного крота. Щоранку, коли сходило сонце, і щовечора, коли воно заходило, вона прокрадалась до дверей мишачої хатки. Вітерець розсував колоски, і вона могла бачити блакитне небо. Вона думала тоді, як ясно, як добре на привіллі, і всім серцем хотіла побачити милу ластівку, але та ні разу не прилітала, певно літала ген далеко, в зелених лісах. Коли знову надійшла осінь, все придане Дюймовочки було готове. – За чотири тижні буде твоє весілля! – повідомила їй польова миша. Та Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче йти за нудного крота. – Дурниці! – сказала польова миша. – Не пручайся, не то вкушу тебе своїм білим зубом! У тебе буде прекрасний чоловік. Навіть у самої королеви нема такої чорної оксамитової шуби! Усі комори та льохи у нього повнісінькі добра. Ти повинна дякувати долю за такого чоловіка! І от надійшов день весілля. Кріт прийшов за Дюймовочкою, щоб відвести глибоко під Землю, куди не просякало світло ясного сонця, тому що кріт не любив його. Бідна дитина була така засмучена! їй треба було назавжди сказати «прощавай» сонечку, на яке вона у польової миші могла милуватися хоч з дверей. – Прощавай, ясне сонечко! – мовила вона і простягла руки вгору, трошки відійшовши від мишачої, хатки. Хліб уже зібрали, і лише суха стерня знову стирчала навколо. – Прощавайте! Прощавайте! – казала дівчинка і обняла ніжними ручками маленьку червону квітку, яка випадково збереглася. – Вітай від мене милу ластівку, якщо побачиш її. – Цвірінь! Цвірінь! – раптом пролунало над її головою. Вона глянула вгору. Це пролітала ластівка. Ластівка так зраділа, побачивши дівчинку! А Дюймовочка розповіла їй, як не хоче вона виходити за бридкого крота і жити під землею, куди ніколи-ніколи не просякає сонячне проміння. Вона не могла стриматися і гірко плакала при цьому. – Наступає холодна зима, – мовила ластівка. – Я відлітаю далеко-далеко, у вирій. Хочеш летіти зі мною? Сідай на мою спину! Прив'яжи себе міцніше поясом, і ми полетимо від гидкого крота і його темного, підземелля, полетимо над горами і теплими країнами, де сонце ще прекрасніше, де завжди літо і весь рік цвітуть квіти. Летімо зі мною, дорога, мила Дюймовочко! Ти врятувала мені життя, коли я зовсім замерзала у темній холодній землі. – Так! Я полечу з тобою! – мовила Дюймовочка, сіла пташці на спину, вперлася ніжками в її розкинуті крила і прив'язала себе поясом до найбільшого пера. Ластівка знялась високо в небо і полетіла над лісами, над морем, над високими горами, де вічно лежить сніг. Дюймовочці стало холодно. Вона зарилась в тепле пір'я ластівки, вистромивши звідти лише голівку, щоб милуватися усією красою, над якою вони пролітали. Та ось і теплі краї. Сонце сяяло там ясніше, ніж у нас, небо було вдвічі вище, і вздовж огорож та рівчаків ріс чудовий зелений і синій виноград. В лісах зріли помаранчі та лимони, там пахло міртами та м'ятою, а по стежках бігали за барвистими великими метеликами такі гарні дітки! Але ластівка летіла далі. Ставало все краще й краще. Під розкішними зеленими деревами, на березі блакитного моря, виблискував білим мармуром старовинний замок. Виноградні лози обвивали його високі колони, а вгорі, під покрівлею, ліпилося багато гнізд ластівок. В одному з них жила ластівка, яка принесла Дюймовочку. – Оце мій дім! – мовила ластівка. – А ти вибери собі внизу найкращу квітку. Я віднесу тебе туди, і ти оселишся в ній. Там тобі буде так добре, як ти бажаєш. – Як чудово! – скрикнула Дюймовочка і заплескала маленькими ручками. На землі лежала велика мармурова колона, вона впала і розбилась на три скалки, і між уламків виросли прекрасні великі білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою і посадила її на одну з широких пелюсток. Але що за диво! Посередині квітки сидів крихітний чоловічок, такий на зріст, як Дюймовочка, і зовсім прозорий, – здавалось, він був кришталевий. На голові у нього була красива золота корона, а за плечима сяяли блискучі крила. В кожній квітці жив такий юнак або дівчина, але цей був королем над усіма. – Ой, який красивий! – прошепотіла Дюймовочка ластівці. А маленький принц дуже злякався ластівки, адже порівнюючи з ним вона була велетнем-птахом, а він був такий маленький та ніжний. Та, коли глянув на Дюймовочку, він