Читати книгу - "Червоне і чорне"

була для Стендаля радістю і водночас виявом його активної суспільно-етичної позиції, наслідком напруженої праці, широких філософських узагальнень, часом надто оригінальних і надміру складних для розуміння тогочасного читача й тогочасної критики. Риси особистості Стендаля можна впізнати не лише в його досить численних автобіографічних публікаціях, а й у кожному з творів письменника. Пристрасна щирість, одверта оцінка описуваних подій, звучить у «ліричних» ремарках автора, розкривається в тонкощах соціально-психологічних портретів, у філософській концептуальності творів.

Стендаль написав «Червоне і чорне», коли йому було сорок сім років, тобто бувши людиною цілком дозрілою, з непохитними не¬ реконаннями. А проте в цьому творі виявляється якась непомильна свіжість думки, щастя творчого першовідкриття. Можливо, це пояснюється тим, що роман про Жюльєна Сореля — перше повноцінне завоювання письменника в цьому жанрі. «Арманс» (1827) був теж працею новаторською в галузі романної прози, твором інтелектуальним і опозиційним, а проте позбавленим тої художньої авторитетності, яка робить соціальну критику вагомою, а людські образи духовно живими, здатними хвилювати й прищеплювати читачеві свої настрої. «Червоне і чорне» — це роман-підсумок, синтез ідейно-політичних, філософсько-історичних, психоаналітичних та естетичних роздумів письменника, його перше бездоганно повне в думках та їх художньому втіленні творче кредо. Тут уперше був вироблений той неповторний стиль — вогненні спалахи почуттів, бурхлива динаміка подій, вилиті в стриману, небагатослівну форму, — про який творець «Людської комедії» написав: «полум’я, заховане в кремені». За висловом Бальзака, Стендаль поривається до драми й створює її одним словом, однією думкою.

Сюжет і образ головного героя «Червоного і чорного» запозичені автором з живої дійсності. У 1827 р. паризька «Газет де трібюн» опублікувала смертний вирок, винесений сину коваля Антуану Берте, що став учителем в домі провінціального дворянина і вчинив замах на життя своєї коханки — дружини господаря. Не задовольняючись судовими звітами преси, Стендаль докладно вивчив матеріали процесу Берте і майже повністю використав канву трагічної біографії молодого плебея для свого першого великого прозового твору.

В цих матеріалах можна було при бажанні знайти всі елементи, потрібні для написання ефектного сенсаційного роману: злочинне кохання, ревнощі, убивство, гільйотина. Але Стендаль розробив цю тему в новому тоді для літератури Франції соціально-психологічному жанрі.

Письменник підійшов до створення «Червоного і чорного» озброєний величезними знаннями в царині історичної науки. Сотні прочитаних книжок, починаючи від античних авторів і кінчаючи новаторськими працями французької школи істориків 1810-1820-х рр., критично сприймалися Стендалем з тими корективами, які вносили останні вияви класової та політичної боротьби в країні, а також спостереження художника, наділеного даром правильно осмислювати історичний процес.

Звідси свідомий, підкреслений історизм його творчого методу, прагнення до цілковитої життєвої правдивості не в фабульних деталях, а в зображенні класових стосунків і сутичок, шляхів формування психіки та інтелекту герся в умовах чітко окресленого історичного періоду. Епіграфом до роману є слова Дантона: «Правда, сувора правда», які наголошують викривальне звучання твору.

В останні роки Імперії та протягом усієї Реставрації Стендаль відчував гострий, навіть болючий інтерес до політичних питань. Роботи Міньє, Тьєра та ін. про Французьку революцію кінця XVIII ст. зміцнювали його антифеодальні та антитиранічні настрої. Але в оцінці сучасного етапу історії Стендаль стояв, безперечно, на позиціях більш демократичних, ніж історики ліберальної школи, котрі після Липневого перевороту перейшли на бік Луї-Фі— ліппа, якого Стендаль називав «найбільшим шахраєм серед королів». В уявленні Тьєра і Гізо, що дістали тепер міністерські портфелі, буржуазія ставала провідною силою нації. Натомість, як зазначав О. М. Горький, автор «Червоного і чорного» був «першим літератором, який уже наступного дня після перемоги буржуазії почав проникливо й яскраво змальовувати ознаки внутрішнього соціального розкладу буржуазії та її тупувату короткозорість».

Стендаль не раз говорив, що бажає щастя величезним масам так званого «простого народу», в якому відчував ту здорову й чисту мораль, якої важко дошукатись у заможних буржуа і спадкових аристократів, покалічених кастовими привілеями та владою, яку дає багатство. Він співчував «плебсу», що здійснив революцію і тепер чинить мужній опір буржуазній державі, яка морить робітників голодом, заважає жити селянам. Та все ж Стендаль з його витонченим інтелектом, постійною розумовою перевантаженістю був мало знайомий з життям народу, не відчував з ним внутрішньої спорідненості. Може, саме тому героєм його славетного роману став у певній мірі «двійник» автора — бідняк-інтелектуал, що бореться за свою людську гідність і можливість повноцінного творчого самовиявлення.

У своїх роздумах Стендаль не раз звертався до ролі трудової інтелігенції в суспільстві. В 1828 р. він пише про те, що навіть Міньє і Тьєр недооцінювали «діячів думки», які у XVIII ст. «постачали ідеї всьому суспільству». Стендаль протиставляв творчу інтелігенцію сучасним промисловцям, вважаючи її «мислячим класом», який цікавить «тільки те, що корисне для більшості нації». Такими він вважає героя іспанського національно-визвольного руху Рієго, страченого Фердінандом VII, або капітана Паррі, що пробивався до полюса, тим часом як один з фабрикантів заробив десять мільйонів, виготовляючи коленкор.

Але така постановка питання була лише теоретичною схемою, яку письменникові належало розкрити з усією художньою переконливістю в тексті твору.

Тут варто сказати кілька слів про естетичну теорію Стендаля, у якій він виявив себе як справжній новатор, що й у мистецтві так само керується прогресивною філософською й громадською думкою.

За часів Імперії, і Реставрації ідеологи реакції вели запеклу боротьбу проти спадщини Просвітительства та ідей Великої французької революції. В роялістичних та буржуазно-ліберальних колах стає модним вчення німецьких філософів-ідеалістів. Представники поширеного тоді у Франції літературного напрямку реакційного романтизму зверталися до середньовічної тематики, їхні твори були перейняті фантастикою і метафізичним туманом, герої — відірвані від живого суспільного середовища.

Стендаль був неухильним послідовником філософського матеріалізму XVIII ст. Йдучи за французькими матеріалістами-просві— тителями, він визнав, що єдиним джерелом духовного життя людини є сприйняття матеріального світу за допомогою відчуттів. Звідси висунута Стендалем теорія про соціально-історичну зумовленість мистецтва, що відіграла революційну роль в естетиці тих часів.

«Я не можу уявити собі мистецтво поза соціальними умовами, в яких перебуває даний народ. З них і лише з них брало воно свою силу і слабкість, набувало великого значення або ставало вульгарністю», — писав Стендаль.

Погляди письменника на мистецтво найповніше втілені у його статтях, зібраних під назвою «Расін і Шекспір» (1823–1825). Стендаль називає себе прибічником романтизму, оскільки тоді не існувало ще самого терміна «реалізм». Але його розуміння завдань сучасного передового мистецтва не лише суперечило догмам реакційного романтизму, а й розходилося з програмою романтизму прогресивного, який боровся у той час за своє місце в літературі. З політичних