Читати книгу - "Остання любов президента"

економічним і географічним положенням гальмує шлях Росії до Об’єднаної Європи. Добре, що хоч в одній газеті помістили коментар українського посла. Посол сказав лише одну фразу. Але яку! «Албанія спокійно залишилась осторонь Об’єднаної Європи, перебуваючи у самому її центрі!»

«Ну, з Албанією він переборщив, — подумав я, передивляючись пресу у вітальні резиденції у Барвисі, сидячи біля каміну. — А взагалі-то молодець! Треба буде нагородити! Давати відсіч треба коротко, буквально однією фразою. Довжелезні пояснення ніхто не слухає!»

— Принеси віскі! — наказав я помічникові.

— Там привезли церемоніальний одяг. — Помічник, підводячись зі стільця, кивнув на двері.

— Одяг теж принеси!

Портплед із коричневої бразильської шкіри був очевидно подарунком. Як і комплект церемоніального одягу для завтрашнього святкування.

Я уявив собі заголовки завтрашньої домашньої націоналістичної преси. Дійсно, Романови гнобили український народ. Забороняли українську мову. Але вони будували імперію, а імперія не може будуватися лише на основі однієї нації. Потрібно поневолювати сусідні. Можна навіть сказати — не поневолювати, а інтегрувати сусідні народи й території до своєї держави.

Шотландський віскі «Balquider» був справжнім «Single Malt» з дубової бочки, яка пролежала сорок років на одному боці. Я прочитав це на етикетці.

Поблизу каміна лежала в’язанка дров з іншою етикеткою — «Русская береза. Made in Finland».

Я наказав помічнику дізнатися у міністра лісового господарства, чи постачаються дрова з російської берези до Росії. Якщо так, то за якою ціною. Якщо ні, то чому.

Комплект церемоніального одягу складався з плавок кольорів українського прапора, махрового халата такого ж самого забарвлення з блакитним тризубом на нагрудній кишені й теплого рушника.

— Ну, як тобі? — запитав я помічника.

— Царський подарунок, — обережно поділився він своєю думкою.

Я усміхнувся. Помічник мав рацію, хоча у свої слова він вкладав щось інше.

8

Київ. Березень 2015 року.

Їй було десь років сорок, цій жінці, прізвище якої було передостаннім у затвердженому переліку відвідувачів. I увійшла вона до палати не сама, а з Колею Львовичем.

— У якому питанні? — втомлено поцікавився я.

— Я лише хотів вас познайомити, — неголосно промовив голова адміністрації.

Я насторожився. Коля Львович поводився підозріло ввічливо та коректно, немов хотів справити на жінку хороше враження.

— Майя Володимирівна Войцехівська, — шанобливо промовив він, вказуючи на неї поглядом.

— Дуже приємно. А у чому справа?

— Зараз вам за станом здоров’я ще зарано приймати деякі рішення...

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо ваша ласка, я поясню вам усе завтра або післязавтра. До побачення.

Жінка привітно посміхнулася і, перш ніж вийти з палати, кивнула на прощання. Коля Львович пройшов за нею.

— Дізнайся — хто це і в чому справа! — наказав я помічникові.

9

Москва. Січень 2013 року.

Величезний відкритий басейн — точнісінька копія басейну, на місці якого звели Храм Христа Спасителя, було збудовано на Воробйових горах.

Москва, закутана у сніжний пух, біліла, як чарівне казкове царство. За розпорядженням мера міста Лужкова-молодшого виїзд на дороги приватних авто було заборонено до десятої години ранку. А в цей час над Москвою робили екскурсійний обліт п’ять десятків великих вертольотів. Надзвичайно гарним здалося величезне місто з висоти в тисячу метрів. Білі, вкриті незайманим снігом вулиці та проспекти здавалися замерзлими каналами. З цієї висоти неможливо було не закохатись у Москву.

Поруч з басейном стояли тимчасові дерев’яні будиночки-хатинки. Це були лише кімнатки для переодягання, але на дверях кожного — державний прапор. Щоб гостям було зрозуміло.

Я вже переодягнувся у церемоніальні плавки, одягнув халат та капці, коли у моїй душі з’явилась якась дивна ніяковість. Я почувався дрібним, слабким, непомітним. Напевно, давався взнаки політ над Москвою. Державні російські політпсихологи все чітко розрахували. Навіть вплив цього польоту. I от тепер я стою перед дверима. За ними — килим поверх снігу до східців, що сходять до замерзлого басейну. Він перетворений на затишну ополонку з рівними краями, прикрашеними ялиновим та сосновим гіллям. Ось тобі Русь із висоти польоту, а от вона тут, унизу, біля ополонки. Споконвічна, сувора, холодна, нав’язлива, торжествуюча.

Хтось постукав у двері, перед якими я затримався. Це мій вірний помічник. Я не знаю його імені. Та й знати не хочу. Після неприємностей з попереднім помічником я вирішив тримати дистанцію. А найкраща дистанція — це коли ти нічого про людину не знаєш. Ані імені, ані прізвища, ані місця народження. Проте і вона не може до тебе звернутися. Жодних прохань, жодних скарг. Від кого? Від людини без імені?!

Сніг під килимовою доріжкою хрустить у такт моїм крокам. Приємний морозець залазить під халат. Праворуч від мене такою ж самою доріжкою у халаті з британським прапором йде молоденький прем’єр-міністр Об’єднаного Королівства, лідер Консервативної партії. Ліворуч обережною ходою прямує до святкової ополонки добряче постарілий за останній рік Кім Чен Ір.

А де ж сам президент Путін? Я нишпорю очима у всі сторони, але бачу лише сотні нерозрізненних облич, об’єктиви кіно- і телекамер. О! На іншому боці ополонки стоїть найбільша хата-купальня, на даху якої тріпотить російський прапор.

Вода приємно обпікає холодом. Ця частина ополонки басейну — лише для глав держав. Для членів офіційних делегацій є основний басейн, який звідси ледве видно. Проте помітно, що в основному басейні-ополонці за кожні три-чотири метри — плавучий столик з шампанським та закусками.

А тут, у басейні для глав, ніяких столів. Мені на мить стає сумно. Це тому, що виникає природне бажання боротьби з холодом. Не завадило б і п’ятдесят грамів добрячої української горілки. Але я вже привчений посадою протистояти своїм бажанням. Кортить постійно. Кортить підвищити пенсії й зарплати, повернути борги шахтарям, кортить зробити країну щасливою та квітучою. Але зазвичай у таку мить з’являється Коля Львович або ще хто-небудь і чітко пояснює, що багата країна — це бідне управління. Бідне управління — бідний президент, дешеві машини ескорту, погане облаштування авіалайнера і, кінець кінцем, втрата поваги колег по політичній карті світу.

Глави делегацій уже в ополонці й очікують. I ось лунає російський гімн і двері головної купальні відчиняються. На килимову доріжку виходить господар російських просторів. Він не змінився. Все такий самий невисокий та худорлявий. Рік тому він повернувся до влади після чотирирічної перерви. Україна привітала його по-царськи. Подарувала кілометр кримського берега для літньої вілли. Тільки так зуміли позбутися бандитського Центру з охорони кримської природи, з яким сама сімферопольська влада впоратись не змогла. А тут