Читати книгу - "Остання любов президента"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я зітхнув.
— Добре, будемо приймати. — Я обертаюся до помічника. — Список відвідувачів уже в тебе?
Він киває.
5
Київ. Травень 1977 року.
Найдивовижнішим подарунком на моє шістнадцятиліття виявився витискач для вугрів. Його принесла Жанна. Насправді в манікюрному наборі, який привіз її батько з Сирії, було два таких витискачі: для великих вугрів і для менших. Для великих вона залишила собі. Згодом вона показувала мені цей набір — десяток хромованих інструментиків із перламутровими ручками. Для видалення бруду з-під нігтів, для легкого обрізання задирок і т. д. А от призначення двох інструментиків, схожих на мініатюрні ложечки з акуратною дірочкою посередині, вона спочатку не могла збагнути. Але інструкція арабською супроводжувалася малюнками. I все миттю стало зрозумілим. У неї на лобі були великі вугрі, а в мене — маленькі на носі. На носі я і випробував її подарунок. За столом саме пили за моє здоров’я, а я, зачинившись у ванній, ніс до носа зі своїм дзеркальним відображенням, підносив витискач дірочкою до вугра і втискав маленьку ложечку в ніс. Білий довгий вугор відразу проходив крізь акуратну дірочку, неначе нитка крізь вушко голки, та згортався малесеньким вужем. Я зсовував ложечку набік і підносив чергового переможеного ворога до очей, після чого витирав його з ложечки шматком туалетного паперу.
Коли я повернувся до столу, мій ніс був червоніший за моркву. Настрій дорівнював випитій пляшці червоного шампанського. I найтепліші погляди я дарував цього вечора Жанні. А коли мої батьки демонстративно пішли в кіно, ми погасили світло, увімкнули магнітофон і оголосили білий танець. Звичайно, мене запросила Жанна. Саме з цього розпочалися наші романтичні зустрічі. До речі, вугрі на її чолі незабаром зникли. А я вийшов з віку статевого дозрівання. Коротше кажучи, дозрів.
6
Київ. Березень 2015 року.
Першим відвідувачем, якого я прийняв у палаті-люкс, виявився віце-прем’єр з гуманітарних питань. За півгодини до його появи у палату принесли два шкіряні крісла. Моє «розумне» ліжко підкрутили так, що я міг у ньому влаштуватися напівсидячи. До нього причепили стільницю — щоб поставити склянку чаю, папір та ручку. Список відвідувачів я теж отримав за півгодини перед початком офіційного прийому. Перебіг його поглядом, вираховуючи, чим розраховувався дехто із запропонованих відвідувачів, перш ніж їх затвердив у списку голова адміністрації. На три прізвища в мене була стійка алергія. Зовсім не хотілось займатися питаннями сталеливарної промисловості. Ці прізвища я викреслив. I лише потім звернув увагу, що наприкінці списку було незнайоме жіноче прізвище, а завершував список сам голова адміністрації — Коля Львович.
«Добре», — подумав я й кивнув помічникові, котрий стояв біля дверей у цілковитому мовчанні й нерухомості.
Віце-прем’єр був приємною людиною, ідеалістом у політиці та прагматиком в особистому житті.
— Пане президенте, — почав він. — Насувається катастрофа!
— Гуманітарна? — перебив я, намагаючись перевести його з, напевно, завченої та відрепетируваної промови на нормальний людський діалог.
— Що? — Він сторопів.
— Катастрофа гуманітарна? — перепитав я.
Віце-прем’єр зітхнув.
— Так, — сказав він. — Ви ж знаєте — двадцятип’ятиліття Незалежності майже збігається зі сторіччям Жовтневої революції. А в нас досі ні патріотизму, ні національного відродження не спостерігається. Якщо ми не зробимо до ювілею Незалежності рішучого і грандіозного в ідеологічному плані кроку, то Росія нас розчавить! Я приніс пропозиції. — Він показав пухлу папку.
— Залишай! — кивнув я.
— Я вам коротенько поясню...
— Дуже коротенько!
— Я розмовляв із вищим духовенством. Вони згодні. Слід упровадити урочисту церковну клятву на Біблії на вірність Батьківщині. Розумієте — видача паспортів повнолітнім у церкві, в урочистій обстановці. Паспорти видають священики. Для цього буде написано особливу молитву. Все — «державною мовою»...
— Ти це обговорив з усіма церквами?
— Ні, лише з Філаретом.
— А що ж тоді робити з кримськими татарами, католиками та православними Московського патріархату?
— Так я от... міркував, що під цю ідею можна було би визнати церкву Київського патріархату державною...
— Знову?! Ти спочатку об’єднай усі православні церкви, а потім ми продовжимо нашу розмову!
— Але ж це неможливо! — Очі віце-прем’єра заокруглилися й стали по-єврейському мудро-покірно-сумними.
— Шукай інші шляхи! — порадив я й перевів погляд на помічника.
Віце-прем’єр зрозумів, що його час вийшов.
— Нагадай мені після прийому про ці обидва ювілеї, — наказав я помічникові, коли перший відвідувач пішов.
7
Москва. Січень 2013 року.
На святкування чотирьохсотліття династії Романових їхали двома швидкими поїздами. Перший на всю довжину був пофарбований у кольори українського прапора, другий — у кольори російського. Коли проводили пробний прогін, я спостерігав з вертольота і не міг приховати захоплення. Два поїзди, немов два довжелезні прапори, промчали двадцять кілометрів, витримуючи дистанцію у триста метрів. Ще у вертольоті я подумав, що набагато ефектніше було б їх пустити паралельними лініями, щоб ніхто не зміг мене звинуватити у неповазі до Російської Федерації. Мовляв, чому російський поїзд-прапор їде слідом за українським. Але вороги на те й вороги, бо можуть з будь-якої ситуації висмоктати привід для провокації.
До офіційної делегації України узяли лише найвитриваліших. Весь грудень вечорами тренувалися у Кончі-Заспі. Завдяки військовому оточенню тренування делегації пройшли непомітно для преси. Хоча не обійшлося і без жертв. Температура води — плюс один, повітря — мінус десять. Після третього тренування спочатку потрапив до лікарні, а потім і подав у відставку держсекретар охорони здоров’я. (Я це відразу узяв на замітку і вирішив запровадити обов’язкове складання нормативів із зимового плавання для усіх, хто обіймає найвищі посади. Чудовий привід для медичного відсіву амбітної старизни!) Інші пройшли курс «молодого моржа» успішніше. Я сам вже був «моржем» зі стажем. Ще перед вступом на найвищу державну посаду. Якби була на це лише моя воля, я б узяв до делегації виключно членів Асоціації любителів зимового плавання. Проте, як і у давні радянські часи, Асоціація складалася з людей розумних та байдужих до політики й політиків. Тепер я їх краще розумію.
Вже у Москві на Київському вокзалі після помпезної зустрічі помічник прошепотів мені, що в дорозі не обійшлося без провокації: журналіст «Нового Київського Слова» заплатив машиністові і його охороні, щоб їхати у локомотиві російського поїзда-прапора. Всіх напоїв, скоротив дистанцію до небезпечної і навіть кілька разів погудів. У російській вечірній пресі ця ситуація обговорювалася як метафора російсько-українських відносин. Особливо підкреслювалося, що Україна своїм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.