Читати книгу - "Дажбожа криниця"

— Певно ж, князю… Геродот той далі Ольвії не бував, а писав зі слів переляканих елланів. Плутав скитів та русичів з кочовими ордами.

— Так і ромей один казав… Любомудр, по їхньому — філософ. Чудний чоловік… Прорвався до мого шатра, Перунові вої його трохи не вбили, думали — підісланий, абощо… Вірить той грек древнім Богам Еллади, жалкує за їх Святинями і красою. «Ти, — говорить, — ските, посланець Древніх Богів. Лише у вас, на півночі, зосталися вони…» Розказував страшні речі…Про храми поруйновані, статуї розбиті. Знав він слов'янщину подунайську, тож я його розумів…

В синіх очах — незвична задума. Навіть голос змінився, зникла юнацька запальність.

— Оповідав за дівчину одну, жила вона, здається, в Олександрії. Християнські жерці розірвали її на шмаття. «За що?»- питаю. «За те, що хотіла все знати.» І тут я згадав про тебе. Перед походом оповів мені Чара, як ти знань просила. Соромив, що мало книгам приділяв уваги. Але що ж… Воїн я…

— Розум не обтяжить воїна, але сприяє перемозі… - сказала я, сама своїй сміливости дивуючись.

Сміється Святослав:

— Метка в Любомира донька… Ну, і взяв я того ромея товмачем. Понаслухувався від нього речей цікавих. «Писатиму, — каже, — про тебе». «Маю волхва — літописця» — відповідаю. «Писатиму для своїх, аби відали правду…» Махнув я рукою — най пише

— Поговорити б з ним…

— Лишив його в Предславі. Маю думку — закріпитися там. Люд тамтешній за мене: не люблять вони правителів своїх, булгар — наїзників. А ромеїв на дух не виносять… Позмагаємось!

Руку свою, невелику, гарячу поклав мені на плече. Пальці тонкі, наче в дівчини, та знаю, що підкови вони гнуть.

Душа моя зараз в тих пальцях, мов та підкова…

Та в присінку затупотіло. Гридні…

— Княже, мати помирає!

Зірвавсь з-за столу борвієм.

— Чекай! — кинув. І вибіг геть.

Через три дні ховали Ольгу. За ромейським звичаєм.

Град незадоволено гув. Люди вимагали вогняного поховання. Святослав на усі докори відповідав понуро але твердо:

— Най вершиться материна воля…

Княгиню проводжали в останню путь ромейський жрець в чорному вбранні та жменька чужоземних гостей торгових. Святослав йшов за домовищем стиснувши вуста. Поруч двоє синів — Ярополк з Олегом. Хлопці — нівроку вже…

Кияни не пішли на християнський цвинтар, аби не осквернитись. Стояли обабіч кирикону святого Іллі. Врешті, проводжаючі вийшли з загорожі. Ромейський жрець голосно мовив до Святослава, від хвилювання ковтаючи слова:

— Великий князю, її душа на небі плаче за вами. Адже ви приречені геєні вогненній! її останнім бажанням було — аби ви прийняли святе хрещення. Во ім'я Господа нашого Ісуса Христа!

Святослав йшов, схиливши голову. Вітер з Дніпра ворушив русявий чуб. Ромей продовжував умовляти, додавати ваги на ці зігнуті горем плечі:

— Бог єдин, єдина віра, єдине хрещення… Вона плакала на смертнім ложі, що ніколи не зустріне вас в потойбіччі. Виконайте її останню волю! Вона благала вас!

Князь рвучко випростався. На хвилину я подумала, що він вдарить, або різко відіпхне того, хто не дає йому залишитись наодинці з пам'яттю про вмерлу.

Але Святослав стримався. Сказав лишень:

— Я предківської віри не зраджую!

І швидко пішов геть… Ромей лишився стояти. Люди обходили його і потиху складали з пальців знаки оберегу, боячись зурочення.

«Важко йому буде без покровительки», — майнуло в мене.

А Святослава виділа я опісля лише раз. В Дажбожій Святині, перед тим, як повернувся він на Дунай. Чара благословив його, а я заплакала. Святослав мовив, усміхаючись:

— Малою не плакала, а тепер хлипаєш, Світозаро Любомирова?

І стис мені зап'ясток, а на вухо прошепотів:

— Вернусь — жоною зроблю! Чекай…

В Святині Берегині був потаємний кут, затулений запонами. Скориставшись тим, що волхвиня потішала біля Рожаниць якусь вагітну, я шаснула туди.

Богиня стояла, звабливо вигнувшись струнким тілом. Нага Лада, що чекає коханого… Золотий блиск дерева здавався відблиском живої шкіри.

— Світозаро? — почувся голос Берегині.

Тільки зараз я збагнула, що мимоволі закинула руки за голову. І вигнулась, аби роздивитись Матір закоханих.

— Лада — це нині ти, — сказала Волхвиня, — він у війську? Дружинник? Гридень?

Я кивнула. Не мала сили видушити слово.

— Чекання гірке, але й солодке, — мовила Берегиня, — бо, коли дочекаєшся, то бігатимеш ось до кого…

Вона вказала на дев'ять Рожаниць за запонами. Дев'ять статуй, що зображували вагітних… Остання, негарна тілом, але з відсвітом материнства на обличчі, завжди подобалася мені.

— Його дитя — це щастя…

— Ну, дай Боже — Дажбоже, та Матінка — Земля.

Жінка провела мене до виходу. Гарне лице, що наче не мало віку, усміхнулось з- під пов'язки — обереги:

— Помагай тобі Лада!

Час спливав у чеканні…Час…

Лихі звістки бігли швидше од війська, що верталося. Кінні гінці прокричали їх на вуличках Подолу. Я впала біля воріт і три дні не приходила до тями. Четвертого дня подибала за місто.

Мертвий… Мертвий… Він… Не може бути… Він… Непереможний…

Вони поховали його там, над переправою… Я не побачу його мертвим… Може і на краще. Пам'ятатиму живе ясне лице. І той усміх… Святослав…

Я йшла добу. Знала дорогу, хоч була в цьому лісі лише вдруге. Ранком переді мною відкрилася галявина. На ній — невеличка деревляна Святиня.

Я була тут лише раз. І думала, що більше не прийду ніколи. Але прийшла.

В Святині пахло зіллями. Посередині, на Святому Місці, стояла вона… Чорнокоса діва з трисвічником в руці. В другій, опущеній додолу, — ріг, повний зілля…

Я знала, що в тому розі. Це входило в моє навчання.

— Чому ти забрала його, Марено?

Діва — Смерть усміхалась. Невідомий різьбяр зробив її схожою на Ладу. Близнючка Любови…

— То бери й мене, Смерте…

— Поспішаєш, дівчино!

Чорна тінь заступила мені шлях.

— Твій воїн в чертогах Перунових. Так ти туди не потрапиш.

— Відки ти знаєш?

— Чи мало сюди ходить тих, що не дочекалися? Щасливі не знають дороги до Чорної…

Я сіла на втоптану землю.

— Скажи мені, - спитала, — що таке зло?

Жриця посміхнулась… Ледь — ледь…

— Ти й досі хочеш все знати?

— Хочу! Та, що ти їй служиш, зло?

— Що таке зло? — озвалася Чорна. — Ось лежить на дорозі меч. Один цим мечем уб'є купця і пограбує його статок. Другий захистить Вітчизну від наїзників. Третій перекує на рало…Що таке зло?

— То Тьма в нас самих?

— А що таке Тьма?

— Загадки… — сказала я. — Самі лише загадки…Чому він загинув?

— Його зрадили.

— Як ти знаєш?

— Чутками повниться світ…

— А мені що робити?

- Іншій я б сказала: лишайся зі мною, відьмо. Але