Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

Через якусь годину почали й на цій рівнині траплятися острівці лісу, чорного, у моху й павутинні, тільки подекуди рівного, а більш за все скарлюченого, як на малюнках до страшної казки.

Але ці переліски з'являлися й зникали, і знову тяглася рівнина — рівна, бура рівнина.

Я ладен був заридати вголос від кривди.

І погода, як на те, почала псуватися: низькі чорні хмари повзли нам назустріч; то тут, то там з них звисали навскіс до землі свинцеві смуги дощу. Жодної пташки-посмітюхи не траплялося нам на дорозі, а це була погана прикмета: мав піти затяжний нічний дощ.

Я хотів було звернути до першої ж із хаток, але й вони більше не траплялися. Поминаючи лихом мого знайомого, я сказав фурманові, щоб він їхав швидше, і щільніше закутався у плащ.

А хмари накипали, чорні, низькі, дощові; над рівниною тягнувся присмерк, такий незатишний і холодний, що мурашки повзли по тілу. Десь сяйнула несмілива осіння блискавка.

Я тільки встиг відзначити неспокійною думкою, що це занадто пізно для грози, як на мене, на коней, на фурмана звалився океан холодної води.

Хтось кинув рівнину в пазурі ночі й дощу.

І ніч ця була чорна, як сажа, я не бачив навіть своїх пальців і тільки з поштурхування воза здогадувався, що ми ще їдемо. Фурман також, видно, нічого не бачив і цілком поклався на інстинкт коней.

Не знаю, чи справді був у них якийсь інстинкт, але незабаром віз наш почало кидати з вибоїни у вибоїну, з ями на якийсь бугор і знову в яму.

Шматки грязюки і якоїсь твані летіли у віз, на плащ, мені в обличчя, але я швидко освоївся з цим і молився тільки про те, щоб не заїхати в якусь прірву: найжахливіші твані трапляються саме серед таких боліт — проковтне і віз, і коней, і людей, і вранці ніхто навіть і не здогадається, що тут хтось був, що тут дві хвилини кричала людська істота, поки бура каша не налізла в рот, що зараз ця істота лежить, разом з кіньми, на три сажні нижче поверхні клятого місця.

Щось ревнуло зліва: довгий, протяжний нелюдський крик. Коні шарпонули воза — я ледь не випав — і помчали кудись, видно, навпрошки болотом. Потім щось тріснуло, і задні колеса посунулися вниз. Відчуваючи, що під ноги мені тече щось мокре, я смикнув за плече фурмана. Той з якоюсь байдужістю сказав:

— Гинемо, пане. Тут і капець.

Але мені не хотілося помирати. Я схопив руку фурмана, розщепив йому пальці і, вихопивши батіг, почав стьобати по тому місці в темряві, де повинні були бути коні.

Хтось несамовито закричав таким голосом, що коні, видно, схарапудившись, шалено смикнули воза, він затремтів увесь, немовби також намагався вирватися, потім щось голосно цмокнуло під колесами.

Віз нахилився, затрясся ще дужче, заіржала кобила. І щось сталося. Віз знову покотився і скоро загуркотів по чомусь твердому. Тільки тут я зрозумів, що несамовито кричав не хтось інший, а я. Мені стало соромно.

Я вже хотів було попросити фурмана, щоб він зупинив коней на цьому відносно твердому місці, щоб перечекати ніч, але тут дощ неначе стих, і водночас щось мокре і колюче хльоснуло мене по обличчю. «Ялинова лапа, — відзначив я, — отже, це ліс. Коні зупиняться самі».

Але минув час, лапи ще разів зо два торкалися моєї голови, а віз не стрибав по корінню, котився рівно й гладко. І коні жодного разу не зупинилися.

Отже, це була лісова дорога.

Я вирішив, що вона має кудись довести нас, і віддався на волю долі. І справді, минуло, може, хвилин тридцять, і попереду замерехтів теплий живий вогник, такий рожевий І привабливий серед цієї затхлої і мокрої темряви.

Через деякий час можна було побачити, що це не хата лісника і не будка смолокура, як я подумав був спершу, а якась велика споруда, занадто велика навіть для міського будинку. Перед нею — клумба, довкола мокрі шати дерев, чорне жерло ялинової алеї, звідки ми виїхали.

Ґанок був під якимсь високим козирком, на дверях висіло важке бронзове кільце.

Спершу я, потім фурман, опісля знову я грюкали цим кільцем у двері. Грюкали несміливо, грюкали трошки дужче, били кільцем з розмаху, зупинялися, гукали, потім гатили ногами — хоч би хто обізвався.

Нарешті за дверима заходили, невпевнено, несміливо. Опісля почувся звідкілясь згори сиплий жіночий голос:

— Хто такі!?

— Ми подорожні, тіточко, пустіть.

— А чи не з полювання ви часом?

— Яке там полювання, мокрі всі, ледве на ногах стоїмо. Бога ради пустіть нас.

Голос замовк, потім з якимись нотками нерішучості спитав:

— А хто ж ви такі!? Прізвище як?

— Білорецький моє прізвище. Я з фурманом.

Бабуся за дверима раптом пожвавішала:

— Граф Білорецький?

— Сподіваюся бути графом, — відповів я з плебейською неповагою до титулів.

Голос посуворішав:

— То й іди собі, добрий чоловіче, туди, звідки прийшов. Ти ба, він на графство сподівається. Іди, йди. Пошукай собі де-небудь у лісі барліг, якщо ти такий спритний.

— Бабусю, — почав благати я, — з радістю пошукав би, щоб не турбувати людей, але ж я не тутешній, я з повіту, заблукали ми, сухої нитки нема.

— Пріч, пріч, — сказав невблаганний голос.

Інший, можливо, схопив би у відповідь на це каменюку і почав би гатити у двері, сиплючи прокльони, але я навіть тут не міг позбутися думки, що це погано: силоміць вдиратися до чужої хати. Тому я тільки зітхнув і звернувся до фурмана:

— Ну що ж, ходімо звідси.

Ми рушили були до підводи. Видно, наша поступливість справила добре враження, бо голос, пом'якшавши, кинув нам навздогін:

— Стривайте, подорожні. Хто ж ви такі!?

Я побоявся відповісти «фольклорист», бо двічі мене після цього слова вважали за мазурика. Тому я відповів:

— Купець.

— А як же ви потрапили в парк, коли довкола мур і чавунна огорожа?

— А я й не знаю, — відповів я щиро. — Їхали десь, видно, болотом, кудись провалилися, ледве вибралися… Ревло там щось…

Я й не сподівався на такий результат моїх слів, але після них голос тихо ойкнув і перелякано закудкудакав:

— А-а, боже ж мій! А це ж ви, напевне, з Велетової прірви приїхали, це ж тільки там і нема огорожі. От пощастило вам, вирятувала вас цариця небесна. О матко боска! О мученики небесні!

І зараз така доброта і такий відчай вчувалися в її