Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

І він справді відійшов, присів на розстелену Китайкіним газету — й уп'явся очима в новопридбаний екземпляр — можливо, найцінніший у своїй колекції.

«Ні, — виправив він себе, — найцінніший — Оленчин куфічний дирхем».

Борис Павлович уже тішився наперед, що вибудує наступний урок навколо монети Владислава Опольського.

У Борхеса він одного разу вичитав таку фразу: «Як і кожен власник бібліотеки, Авреліан відчував провину, що не знає її всієї; це суперечливе почуття спонукало його користатися багатьма книгами, що наче ховали в собі докір за неувагу». Хоча йшлося про колекцію книжок, Борисові Павловичу це почуття здалося дуже близьким. Як, напевно, більшість тих, хто щось колекціонує, його часто гризло сумління, що він витрачає час і гроші на безглузде й непотрібне заняття. Тому намагався виправдати свою пристрасть до колекціонування, вкраплюючи елементи наочної демонстрації на уроках.

Дітлахи, звичайно, не завжди здатні були повною мірою оцінити те, що він їм приносив. Але це не мало значення. Борис Павлович і не хотів, щоб усі його учні стали нумізматами. Він просто робив свою справу чесно й старанно, а вже як до цього поставляться діти…

До речі, були в 7-А двоє хлопчаків, які серйозно почали захоплюватися нумізматикою. А в понеділок у 7-А саме урок історії. Ось там Борис Павлович і планував «обкатати» своє нове придбання, так би мовити, надати йому статусу корисного. Усе збігалося, навіть тема уроку підходила якнайкраще.

У понеділок Борис Павлович прийшов на роботу раніше, ніж звичайно. Коробочка із заповітною монеткою, здавалося, приємно зігрівала серце, і навіть вічна пекельна машинка в грудях стихла, розпалася на дрібні деталі, вже не здатні завдати шкоди.

Урок проходив гарно. До того ж сьогодні не з'явився Крамаренко — вічний шибайголова, який незрідка намагався зірвати заняття. Діти ні на що не відволікалися, зацікавлено слухали вчителя. Й очі в них горіли тим особливим вогнем, який був дорожчим та важливішим для Бориса Павловича за будь-які нагороди.

Він відчував себе наче віндсерфінґіст, що летить на загривку хвилі. Й щиро здивувався, коли легка кольорова дошка під його ногами тріснула.

І — обличчям у пінні бризки!

Як потім розповідали діти, спершу вони побачили, що вчитель трошки перекосився на ліве плече і згорбився. Нічого страшного вони в цьому не помітили, Борис Павлович часто так ходив. Коли хапало серце, воно наче робило важчим лівий бік і тягнуло його до землі.

А потім учитель повільно осів, навалюючись спиною на стіну й хапаючи ротом повітря, немов щойно вихоплена з води риба.

Тьмяною лускою блимнуло щось у повітрі — й зникло.

А Борис Павлович бачив зовсім інше. Злетіла в недосяжну далечінь стеля, і здалося, що відірваність від неї (а не від землі, як у давнього Антея) — смертельна! Вона знесилювала вчителя; пальці його несподівано змертвіли, і півгріш Владислава Опольського сам собою підскочив у повітря.

Примарилося: монета на мить зависла між підлогою і стелею щербатим хворобливим місяцем, та не просто зависла — її перехопили чиїсь пальці, впевнені й чіпкі, на середньому з яких блиснув перстень із печаткою. Випещений ніготь прицокнув по аверсу, білосніжна подушечка вказівного пестливо ковзнула по рельєфностях чеканки — і чужа кисть міцно стисла півгріш у кулаці.

Зникла. Разом із монеткою.

Секунду по тому серце, яке, здавалося, зважилось-таки остаточно дати відставку своєму власнику (аж ніяк не хазяїну!), — змилостивилося, попустило.

— Борисе Павловичу!.. Борисе Павловичу!.. — обступили його дітлахи. — Вам зле? Вам допомогти?

Як же вони здивувалися, коли Монетник повільно, але цілком упевнено піднявся з підлоги й усміхнувся їм:

— Та ні, все гаразд. Мені було зле. Тепер минулось. Все добре. Дякую, дітки. Урок закінчено.

Продзеленчав дзвоник.

Дмитрук, один із двох «нумізматів» з 7-А, наздогнав учителя вже на сходах.

— Борисе Павловичу, а… пробачте, я хотів попросити… півгріш Опольського можна подивитися, хоча б тут, у ваших руках?

— Знаєш, Славку… я… здається, загубив його в класі.

Дмитрук розгублено кліпнув довжелезними, мов у дівчиська, віями. Голос його, який тільки переходив на баси, зірвався:

— Але як же так?! Чому ви навіть не шукали?!

— Та хіба знайдеш? Закотиться в якусь щілину між паркетинами — і все.

— Ми пошукаємо! З хлопцями! Обов'язково! І якщо знайдемо — віддамо.

Борис Павлович розгублено кивнув, подякував хлопчикові й пішов до учительської. Решта дня минула без пригод.

І тільки на шляху додому, упхнувшись у переповнений тролейбус, Борис Павлович замислився: а справді, чому він навіть не спробував шукати півгріш? Через руку, що примарилася? Але це ж суцільна містика! Як таке може бути — а якщо може, то якими законами природи пояснюється?!

Дурниці! Маячня! Нонсенс!

Думки про те, що сталося, не йшли в нього з голови впродовж усього вечора, навіть коли перевіряв зошити й готувався до завтрашнього уроку.

Щось іще було не так.

— Борюню, ось бачиш! — із ніжністю сказала дружина за вечерею. — Як почав вживати таблетки, одразу й полегшало. Неозброєним оком видно, між іншим! А ти бурчав: не треба, нема сенсу!..

Спершу він і не зрозумів, про що це Оленка. І тільки потім згадав, що мусив минулої суботи купити черговий препарат. Мусив, але купив зовсім інше.

Так званий руський півгріш Владислава Опольського.

А й справді, серце про себе сьогодні більше не нагадувало. Зазвичай воно якщо не поколює, то ниє безперервно — і ти змушений ходити згорбившись, бо так трішечки легше. А після уроку зі зникненням півгроша серце взагалі почало поводитися сумирно. І стукає собі розмірено, чітко. Завжди б отак!

Невже це якось пов'язано: загублений півгріш,

(рука, що вихопила його з повітря!)

й сумирне серце?..

Не може бути! Випадковість!

…А півгроша до сліз шкода! Ну добре, зник, забули й проїхали — та не дадуть же забути. Той же Китайкін — єхидна душа! — щотижня буде нагадувати.

У своїх передчуттях Гуртовник не помилився.

— Привіт, Бор-Паличу! Просимо-просимо, святе місце пана дожидає. — Китайкін узагалі до туги передбачуваний у своїх хохмічних вправляннях. Вони його веселять — і цього йому досить.

— А скажи, Бор-Паличу, як там твій Опольський поживає? Місце для нього знайшлося? А ні, то я готовий здати йому куточок у своєму найкращому альбомі. І задарма.

— Знайшлося місце, — відмахується, посміхаючись, Борис Павлович. — Хоча дякую за щедру пропозицію. Ціную.

Хіба є сенс на зубоскала ображатися? Воно ж як дитя!

— Молодий чоловіче, у вас усе гаразд? — обережно запитує дід Пугачин. — Дивний у вас сьогодні вигляд.