Читати книгу - "Чотири сезони"

чутки про його дружину та Ґлена Квентина до нього доходили протягом останнього тижня липня. У серпні тривога вже не давала йому спокою, і він вирішив сам трохи порозвідувати. Якось увечері, коли Лінда нібито поїхала на шопінг у Портленд після заняття з тенісу, Енді простежив за нею до одноповерхового орендованого будинку (який усі газети миттю охрестили «любовним гніздечком»). Він припаркувався в завулку й сидів у машині години зо три, доти, доки Квентин не повіз Лінду назад до заміського клубу, де вона лишила своє авто.

— Ви хочете сказати суду, що ваша дружина не впізнала вашого новісінького «плімута», який стояв позаду машини Квентина? — спитав його прокурор на перехресному допиті.

— На той вечір я помінявся машиною з другом, — відповів Енді. І це холодне підтвердження того, що його розвідка була ретельно спланованою, не додало йому жодних плюсів в очах присяжних.

Повернувши другові машину й забравши свою, він поїхав додому. Лінда лежала в ліжку, читала книгу. Він спитав, як минула її поїздка в Портленд. Вона відповіла, що було весело, але вона нічого не купила, бо нічого особливо не сподобалось.

— Саме тоді я переконався остаточно, — повідомив Енді глядачам, що сиділи, затамувавши дух. Говорив він тим самим холодним відстороненим голосом, яким давав майже всі свої свідчення.

— У якому настрої ви перебували протягом тих сімнадцяти днів, що минули з того моменту, й аж до тієї ночі, коли вашу дружину було вбито? — спитав в Енді його адвокат.

— Я дуже страждав, — холодно, спокійно відказав Енді. Як людина, що переказує список покупок, додав, що думав про самогубство й навіть дійшов до того, що восьмого вересня в Льюїстоні купив зброю.

Потім адвокат запропонував йому розказати присяжним, що сталося після того, як його дружина поїхала на зустріч із Ґленом Квентином у вечір убивств. Енді розказав… і справив найгірше враження з усіх можливих.

Я тридцять років був із ним близько знайомий і можу вам сказати, що більш стриманих людей я ще в житті не стрічав. Те, що він видавав інформацію малими дозами, було нормально. Та ненормально — що тримав усе в собі. Якщо він і переживав темну ніч душі, як це назвав якийсь письменник, то ви б нізащо про це не здогадалися. Він був того штибу людей, які, коли вже надумають накласти на себе руки, то зроблять це, не лишаючи записок, але спочатку наведуть у своїх справах повний лад. Якби він заплакав на тій лаві свідків чи голос його зрадив і хрипко затремтів, та навіть якби він накричав на того замріяного про Вашингтон прокурора, то я думаю, йому б не впаяли пожиттєвого. А якби і впаяли, то відкинувся б умовно-достроково ще до тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого. Але він переповів свою історію, як диктофон, наче хотів сказати присяжним: ось як воно було. Так — так, ні — ні. І присяжні вирішили сказати «ні».

Він розказав, що тієї ночі напився, що напивався більше чи менше щодня з двадцять четвертого серпня й що він з тих людей, на яких алкоголь діє погано. Звісно, у таке будь-який суд присяжних не повірив би. Вони просто не могли собі уявити, щоб цей холоднокровний, напрочуд стриманий молодий чоловік в акуратному вовняному костюмі-трійці з двобортним піджаком нажерся до поросячого вереску через брудненьку інтрижку курви-дружини з провінційним тренером із гольфу. А я повірив, бо бачив Енді таким, яким його не могли бачити ті шестеро чоловіків і шестеро жінок.

За весь той час, що я знав Енді Дюфрейна, він випивав лише чотири рази на рік. Щороку зустрічався зі мною на подвір’ї для прогулянок десь за тиждень до свого дня народження, а потім знову за два тижні до Різдва. З кожною оказією замовляв пляшку «Джек Денієлз». Сплачував за нього так само, як і решта ув’язнених за свій товар, — з тих копійок за каторжну працю, які тут платили, плюс трохи з власних запасів. До тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого все, що ти мав, — десять центів за годину. У шістдесят п’ятому платню підвищили — аж до четвертака. Мої комісійні за спиртне залишаються незмінними — десять відсотків, і коли додасте цю доплату до вартості смачного м’якого віскі, такого як «Блек Джек», то зможете уявити, скільки годин Енді Дюфрейну доводилося потіти в тюремній пральні, щоб чотири рази на рік розжитися бухлом.

Уранці у свій день народження, дев’ятого вересня, він вихиляв чималу чарчину, потім ще одну ввечері, коли гасло світло. Наступного дня віддавав решту пляшки мені, і я пускав її по колу. Що ж до другої пляшки, він наливав собі одну чарку ввечері напередодні Різдва, потім ще одну — у новорічну ніч. А далі ця пляшка знову ж таки опинялася в мене з вказівками передати далі. Чотири чарки на рік — отака поведінка людини, яку пляшка болюче вжалила. Ужалила так, що кров потекла.

Він сказав присяжним, що вночі десятого був такий п’яний, що міг невиразно пригадати лише якісь окремі маленькі уривки. Він накачався після обіду (за його власними словами, «хлюпнув собі подвійну порцію голландської хоробрості»), перед тим як узятися за Лінду.

Енді пригадав, що, коли вона пішла на зустріч із Квентином, він вирішив сказати їм усе, що про них думає. Дорогою до бунґало Квентина заскочив у заміський клуб, щоб перехилити чарку-дві. Згадати, що сказав бармену «про все, що буде далі, прочитаєш у газетах», він не міг, так само, як і те, чи взагалі йому щось казав. Пам’ятав, як купував у «Зручних покупках» пиво, але не рушники.

— Нащо мені здалися ті рушники? — спитав він, й одна з газет потім відрапортувала, що троє з жінок-присяжних здригнулися.

Пізніше, значно пізніше, він поділився зі мною своїми міркуваннями про того продавця, який дав свідчення про рушники. Думаю, варто стисло передати, що він сказав.

— А що як, полюючи на свідків, — сказав Енді одного дня на подвір’ї для прогулянок, — вони надибали хлопця, який продав мені того вечора пиво. На той час минуло вже три дні. Факти цієї справи широко висвітлювали всі газети. Може, вони всією бандою притисли хлопця до стінки, п’ятеро-шестеро лягавих, плюс козел з офісу прокурора, плюс помічник прокурора. Пам’ять — доволі суб’єктивна штука, Реде. Вони могли почати так: «Хіба не може такого бути, що він купив п’ять чи шість кухонних рушників?» — і потім вже розкручувати його далі. Якщо достатня