Читати книгу - "Мертва кров"

Професорка на мить заніміла, а потім розчулено обняла гостю:

— Яка сволота це зробила? Чому ми такі беззахисні? Вибач мене, люба моя, я люблю тебе! Ходімо до ванни. Я тебе скупаю, я змию з тебе цей ненависний чоловічий запах, ці бридкі білі сліди сперми…

Ванна була велика, розкішна і більше нагадувала басейн. Господиня вийняла шпильки, і водоспад чорного волосся впав на її засмаглі плечі. Ця жінка знала, що вона гарна і що трохи нагадує скульптуру античного юнака. Знала й відчувала вона також, що дівчина уважно спостерігає за нею. Пані професорка ступила ногою на сходинку басейну і прошепотіла:

— Ходи сюди, до мене…

Але саме цієї миті на дверях закалатав дзвоник. Потім почувся дзвінкий дівочий голос:

— У вас тут не було зачинено! Ви що, не сама? Невже ви з коханкою?! Боже мій, я її вб’ю! Я ледве втекла від матері! А ви… — у дівочому голосі почулися сльози.

Господиня вийшла з басейну, одягла халат і поспішила до передпокою. Звідтіля почулися голоси:

— Дурниці, Вікторіє, тут нікого немає. У мене просто забагато роботи, я втомилася.

— У вас і справді нікого немає?

— Нікого…

Голоси затихли. «Цілуються…» — здогадалася гостя, і її обличчя скривилося у якійсь дивній посмішці.

Здалеку почулося, як зачинилися двері й до кімнати увійшла господиня. На срібній таці вона тримала шампанське, келихи, помаранч і срібного ножа.

— Моя студентка приходила. Потрібну книжку взяла…

Господиня скинула китайський халат з драконами і увійшла до басейну. Її низький голос знову був ледь хрипкий…

— Ходи сюди…

Але дівчина, ледь ступивши у басейн, з дивовижною легкістю притиснула однією рукою господиню до стіни, а іншою взяла срібного ножа для помаранчів і перерізала їй горло, а потім підставила жадібний рот під цівку крові, що витікала з артерії…

IV

— Ви знаєте, щойно ми з Сергієм Олексійовичем затримали п’яного водія, який переїхав жінку і намагався втекти. Ми його здали до поліції, — схвильовано розповідав Макшельмонт композитору Танєєву, стоячи на сходах Товариства вільної естетики.

— Костянтине Дмитровичу, в вашому серці ніколи не згасне лицарський дух ваших предків. Дозвольте потиснути вашу руку, — щиро захоплювався Танєєв.

До початку лекції залишалося кілька хвилин. У фойє стояли, перемовляючись, московські та петербурзькі письменники і філософи. Коли пролунав другий дзвінок, хтось вголос нецензурно вилаявся. Усі озирнулися.

— Ярославлєв!

Це справді був він. Бородатий, могутній, двометровий поет Олександр Ярославлєв, якого тримали попід руки кілька чоловіків. Він був відомий скандаліст. І коли у письменницьких колах згадували модну на ті часи тезу про хама, що гряде, то жінки запитували:

— Це ви про Ярославлєва?

І самі ж відповідали:

— А про кого ж іще?

П’яні очі Ярославлєва зупинилися на Інні Іванівні, він раптом посміхнувся і, струснувши з себе одним порухом людей, підійшов до неї.

— Доброго вечора, Інно Іванівно! — Ярославлєв схопив своїми величезними руками її маленьку ручку, аби поцілувати.

— Ви, Олександре Сергійовичу, крім того, що бездарний, так ще й п’яниця. І взагалі не вмієте себе поводити!

Ярославлєв, який мріяв через ліжко Інни Іванівни увійти до еліти російської літератури, почорнів з лиця:

— Інно Іванівно, я сьогодні п’яний, але завтра буду тверезий. А кину пити, то й п’яницею не буду, а ви — б… і нею залишитеся назавжди, як надалі б не поводили себе. Моє шануваннячко, — і відкланявся перед сторопілою Інною Іванівною. Із фойє він вийшов абсолютно рівною, тверезою ходою.

Зміст цих слів до Інни Іванівни дійшов не відразу. Але раптом перед її очима знову постала картина, яку вона побачила сьогодні на вулиці: тіло жінки у калюжі крові, натовп, нажаханий дорожньою пригодою, бліде обличчя п’яного водія…

— Уб’ю! — закричала вона і вихопила зі своєї сумочки револьвер. Всі відсахнулися і на якусь мить застигли.

— Що сталося, люба? — до Інни підбіг Орлов, який миттєво зорієнтувався в ситуації. — Заспокойся… Це — п’яний, дурний Ярославлєв. Не зважай на нього…

Тим часом пролунав третій дзвоник.

Інна Іванівна встигла заховати зброю, але в її очах все ще горів якийсь дикий, голубий вогник божевілля. Сергію Олексійовичу стало на мить страшно.

— Сьогодні буде багато крові, — знову чи то подумала, чи то промовила вголос жінка.

Орлов поспішно повів її до аудиторії. Вони сіли у крісла.

Про що говорив Буревий, Інна не чула. Її очі вдивлялися у присутніх.

З одного боку сиділи петербуржці — Олександр Рок зі своєю дружиною Забавою Базаргіною, Соледад Сиріус зі своїм чоловіком Димсером Сетковським та коханцем Дмитром Логосовим, Федір Сологуб з дружиною, Дмитро Мережковський із Зінаїдою Гіппус… Інна Іванівна не дуже добре знала цю публіку, але ось її очі зупинилися на неймовірно знайомих, майже рідних обличчях. Так, це ті, що були її обранцями, ті, що сиділи ніби підтвердження злих та образливих слів Ярославлєва, — Павло Батюшков, Костянтин Бальмонт, Валерій Брюсов, Андрій Бєлий, Василь Бакулін, Владислав Ходасевич, Макшельмонт, та, власне, й сам Буревий. Сиділи ті, що були обрані Богом і нею. І скільки б вони не похвалялися своїми любовними походеньками у власних віршах, хто-хто, а вона добре знає, хто і на що здатен у цій літературі. Але ж Інна не хотіла залишатися у цій літературі лише коханкою відомих поетів хай і обраних нею самою. Можна було б уславитися і в інший спосіб. Наприклад, повіситися, хоча ні, це дуже неестетично. Або перерізати вени і лежати у ванні, стікаючи кров’ю. Ні, це дуже боляче… Хм, так у неї ж є револьвер, подарований Бакуліним.

В антракті Інна Іванівна вийшла з аудиторії й, побачивши в натовпі красиве обличчя Бакуліна, рушила до нього. Макшельмонт в черговий раз захоплено переповідав комусь історію сьогоднішньої поїздки, але вона не чула ні його голосу, ні голосів тих, хто був довкола нього. Зараз, зараз буде постріл, він упаде, всі прибіжать… Жінка впритул підійшла до Бакуліна, вийняла револьвер з сумочки і натиснула на курок. Але постріл не пролунав…

Бакулін навіть не встиг злякатися. На його обличчі застиг лише подив. Цієї ж миті Інна Іванівна відчула, як Орлов взяв її під руку і силоміць вивів з фойє до гардероба. Вони одяглися й вийшли на вулицю.

Таксомоторів не було. Інна Іванівна мовчала. У тому, що револьвер не вистрілив, було якесь знамення, але яке?

Зупинився фаетон, і велетенський на зріст візник з улесливою посмішкою запитав:

— Куди їдемо?

Орлов назвав адресу, і вони з дружиною сіли у фаетон.

— Сергійку, чому він не вистрілив? — у голосі Інни Іванівни була якась дивна байдужість і відстороненість.

Чоловік обняв її за плечі і замість того,