Читати книгу - "Лялька"

Здавалося, він був мертвий, однак Вульф мав переконатись у цьому.

Із останньою хвилею адреналіну він вирвавсь і підповз до нерухомого чоловіка. Там, де кров уже просочилася крізь дешеву тканину в’язничної роби, його тіло вкривали темно-червоні плями. Вульф потягнувся рукою до важкої зброї, схопився пальцями за холодний метал. Уже заніс його над головою Халіда, але раптовий сильний поштовх перекинув його на спину. Дезорієнтований, Вульф міг лише спостерігати за тим, як охоронець біля лави підсудних знову замахнувся, розтрощуючи його зап’ясток ще одним сильним ударом.

Із того моменту, як прозвучало слово вироку «Невинний», минуло заледве двадцять секунд, однак почувши металевий стукіт по дереву, Вульф уже знав, що це кінець. Він молився лише про те, що встиг зробити достатньо.

Люди галасували і квапилися до виходів, але потік поліціянтів заганяв їх назад. Шокована, Саманта просто сиділа на підлозі й дивилася кудись у простір, не помічаючи, що події розгорталися лише на віддалі метра від неї. Нарешті хтось узяв її під руку, потягнув до себе й допоміг підвестися, а потім швидко вивів із кімнати. Той, хто допомагав Саманті, кричав їй щось, та, здавалося, слова не досягали її. Жінка чула лише приглушений сигнал тривоги. Вона підсковзнулася на підлозі у Великій залі й відчула, що коліном вцілила собі в голову. Біль з’явився не відразу, але вона впала на чорно-білий сицилійський мармур, розгублено витріщившись на витіюватий купол, що височів на віддалі шістдесяти семи футів над нею, і ліплення, прикрашені вікна і фрески.

Щойно натовп пройшов, рятівник Саманти допоміг їй устати, і перед тим, як знову повернутися до зали, відвів її якомога далі до головного виходу, яким уже не користувалися. Величезні дерев’яні двері та чорні ворота були широко відчинені, небо — затягнуте хмарами. Тепер уже сама, Саманта вийшла надвір.

Фото не могло бути ідеальнішим, навіть якби вона позувала: прекрасна присяжна в білому, забризкана кров’ю, переможена, стояла біля підніжжя кам’яної скульптури Феміди та зловісного Янгола-охоронця, неначе смерть, із голови до п’ят закутаного у важку мантію, який готувався передати на небеса безкінечний перелік гріхів своїх підопічних.

Саманта відвернулася від спраглого до розповідей гурту журналістів та їхнього сліпучого світла. У спалахах сотень фотокамер вона помітила слова, що були викарбувані на камені трохи вище, над чотирма окремими кам’яними колонами, які неначе підтримували їхню метафоричну вагу:

«Захищай невинних і карай грішників».

Прочитавши ці слова, Саманта приглушила в собі відчуття, що якимось чином не впоралася, адже чи могла вона щиро стверджувати, що мала таку ж непохитну впевненість у невинності Халіда, як той детектив, переконаний у протилежному? Коли Саманта зрештою знову глянула на янгола у каптурі, то вже знала, що потрапила до його списку.

Їй щойно ухвалили вирок.

Чотири роки по тому…

Розділ 1

Субота, 28 червня, 2014 [3.50]

Вульф наосліп шукав свого мобільника, який на поверхні ламінованої підлоги із кожним поштовхом вібросигналу відсувався все далі. У темряві почали поступово проступати незнайомі обриси його нового помешкання. Коли він сповзав по матрацу, щоб дістатися до телефону, до його тіла липло просякнуте потом простирадло.

— Вульф, — відповів він, зітхнувши з полегшенням, коли нарешті зміг намацати на стіні бажане — вимикач.

— Це Сіммонс.

Вульф увімкнув світло й важко зітхнув, коли слабке жовтувате освітлення нагадало йому про те, де він знаходився, й боровся зі спокусою покласти слухавку. У крихітній кімнатці було чотири стіни, потертий двоспальний матрац на підлозі та одна-однісінька лампочка. Через його домовласника, котрий і досі не забрав ключа для відчинення вікон у попереднього мешканця, у цій тісній коробці було душно. Зазвичай для Лондона це не проблема, однак Вульф примудрився переїхати саме під час одного з нехарактерних для Англії спекотних періодів, який затягнувся вже майже на два тижні.

— Здається, ти не надто радий мене чути, — промовив Сіммонс.

— Котра година? — позіхнув Вульф.

— За десять хвилин четверта ранку.

— Хіба в мене не вихідний?

— Уже ні. Ти потрібен мені на місці злочину.

— Поруч із твоїм столом? — запитав Вульф, жартуючи лише наполовину, тому що жодного разу не бачив, щоб його шеф покидав офіс.

— Дуже смішно. Цього разу вони витягли й мене.

— Усе аж так погано?

Перед тим, як Сіммонс відповів, на іншому кінці лінії запала тиша.

— Досить погано. Ручку маєш?

Вульф запорпався в одній зі складених біля дверей коробок і знайшов ручку, щоб нашкрябати адресу на тильному боці долоні.

— Гаразд. Продовжуй.

Боковим зором він помітив спалахи відблисків світла на кухонній шафці.

— Квартира 108… — почав Сіммонс.

Коли Вульф пройшов на жалюгідно обставлену кухню, його засліпили блакитні спалахи з маленького вікна.

— … Трініті Тауерз… — продовжував Сіммонс, і коли Вульф визирнув через вікно, то побачив десятки поліційних машин та евакуйованих мешканців із житлового будинку навпроти.

— Гіббард-роуд, Кентіш Таун? — перебив Вульф.

— Гм… Як у біса ти про це дізнався?

— Я ж детектив.

— А ще ти можеш бути нашим першим підозрюваним. Спускайся.

— Спущуся. Мені лише потрібно… — Вульф замовк, усвідомивши, що Сіммонс уже поклав слухавку.

Поміж уривчастих блакитних спалахів він помітив рівномірне помаранчеве світло, що струменіло від пральної машини, і згадав, що перед тим, як лягти спати, поклав туди робочий одяг. Вульф глянув на десятки однакових картонних коробок, акуратно складених уздовж стіни.

— От же лайно.

***

Уже за п’ять хвилин Вульф проштовхувався крізь натовп зівак, які зібралися навколо будівлі. Він підійшов до поліціянта й показав документи, очікуючи, що його відразу пропустять за відгороджувальну стрічку, однак молодий поліціянт вихопив посвідчення з його рук і почав уважно його роздивлятися, скептично поглядаючи на імпозантного чоловіка, убраного в шорти для плавання та вигорілу футболку з туру «Бережи віру», який ще у 1993 році здійснила група «Bon Jovi».

— Офіцер Вульф? — із сумнівом запитав поліціянт.

— Детектив Вульф.

— Той самий Вульф… Який улаштував бійню в залі суду?

— Це вимовляється як «Натан»… Дозволите? — Вульф жестом вказав на житловий будинок.

Молодик віддав Вульфу документи й підняв стрічку, пропускаючи його.

— Вас провести? — запитав він.

Вульф опустив погляд на свої квітчасті шорти, голі коліна та