Читати книгу - "Левине серце"

горюючи за витолоченою кукурудзою, з чого може виникнути припущення, ніби він приймав близько до серця тільки рослинний світ, а до тваринного був байдужий. А це неправда. Бо перед смертю старий попросив у сина-лісника, щоб той приніс свіженьких карасиків. Щусь-лісник поставив ятери, потрусив їх удосвіта і вранці й привіз батькові півсапетки золотистих карасів, притрушених свіжою травою. Коли карасів висипали в тазок з водою, вони ожили й ліниво забрьохали хвостами. Старий Щусь подивився на рибу, очі йому засльозилися, він махнув рукою й тихо сказав:

— Хай собі плавають. Однеси їх, сину, в копанку.

Про Щуся-лісника теж може скластися хибне уявлення, ніби він займався селекцією лошат, телят і цуценят, виводячи тільки рябих, з метою матеріальної наживи. Насправді ж він завжди дбав також і про науку, свідченням чого можуть бути його намагання вивести в своєму лісництві голубих оленів після того, як він почув, що по всій Україні в театрах іде п’єса Олекси Коломійця «Голубі олені». Щоправда, успіхів Щусь тут не досягнув ніяких, але, як чоловік добрий, він від щирого серця радіє успіхам Олекси Коломійця.

А що таке «Левине серце»? Невже отой англійський король, що вісімсот літ тому ходив у хрестовий похід? Носили його чорти по всій Європі. Але ж у наші степи не занесли? Ні! Тоді до чого воно й навіщо? Аби лиш подратувати Гришу Левенця або поселити в його серці тугу? Поки на механізаторському стані комбайнери їдять вареники з вишнями й медом, Гриша, мовляв, забував й про вареники, й про мед, бо ввижаються йому високі замки, вершники на баских конях, прапорці на високих древках, мисливські пси, вродливі дівчата, їхній сміх, біле, червоне, синє, золоте.

А Самусь тим часом запихається варениками, витирає губи, регоче. Які дівчата? Які прапорці? Ніяких мрій! Ніяких вигадок — і все правильно!

Самусь дуже нагадує романістів: що гірші їхні романи, то вдоволеніші вони собою. Але ця книжка не про Самуся, хоч починається з його імені. Тут багато людей, а хто з них дорожчий авторові? Хто зна, хто зна…

Колись історія розлунювалася іменами, тепер у цій землі імена лунають, як історія. Тож іди, моя книжко, до цих людей!

1

Самусеві вже давно треба було набити морду. Він заслуговував цього акту покарання, заробив його чесно й недвозначно, не могла порятувати його слава, не могли б захистити й усі ті, хто жив за Самусевою славою, як за високою греблею; досі рятувало Самуся від справедливої кари тільки те, що світ наповнений нерішучими людьми, а Світлоярськ, де відбувалися ці події, належав, як і всі інші населені пункти нашої республіки, до широкого світу і, здається, ні в чому не становив ні збочень, ні відхилень, ні винятків.

Щиро кажучи, автор потрапляє тут у досить двозначну ситуацію. З одного боку, він і сам, всупереч своєму вихованню і поглядам на життя, переконаний, що Самусеві справді треба було давно вже набити морду (ах, який усе ж таки не парламентський зворот!). З другого ж боку, він не може виправдати наміру тих, хто наважився побити передовика колгоспного виробництва. Ні виправдати одних, ні співчувати іншому? А що ж може автор?

Притиснутий потребою, він змушений розповісти все докладно й правдиво, намагаючись пояснити те, що вимагає пояснень, і не покладаючись у цьому на самих світлоярівців, у способі мовлення яких слова іноді мають набагато менше значення, ніж так званий підтекст, простіше кажучи — змовчування або, як учить нас один шановний академік, пауза, а остання, залежно від того, хто мовчить, буває індивідуальна (коли мовчить один) або колективна (це коли мовчить цілий натовп, як, наприклад, у фіналі пушкінської трагедії «Борис Годунов»).

Коли б хтось сторонній спробував розпитувати світлоярівців, за віщо саме Самусеві треба було… гм, гм, то йому відповіли б дуже просто: «Так вредний же ж!» Решта — в підтексті, який і треба буде розкрити авторові цієї розповіді.

Спитають: а левине серце? У кого воно? Теж у цього Самуся? Ні. Левине серце у лева, а в людей — людські. Ніхто не стане цього спростовувати. Назва ж не завжди відбиває всю суть справи, іноді вона просто ні про що не свідчить. Скажімо, село, в якому відбуваються всі події, зветься Світлоярськ. Самим світлоярівцям назва подобається, вони залюбки вживають її, бо смішно: яр — і світлий! Село звалося колись Карпів Яр, але що таке якийсь там Карпо? Невідомість, косність і суцільна відсталість! Треба щось нове. Он у людей — Світловодськ, Світлогорськ, Світлопільськ, давай і ми свій Яр освітимо! Раз, два — десь хтось запропонував, хтось підтримав, записали, оголосили. Велике діло — почин і велике діло — сверблячка все перейменовувати. Автор знав одного вельми впливового чоловіка, який перейменував навіть власну дружину. Звали Марисею, а він її перехрестив на Марсельку. Такому дай можливість і волю — він перейменує карасів, баранів і бур’яни. Авторові багато разів довелося бувати в тих місцях, де після Полтавської битви руські війська добивали шведів. Карл XII разом із зрадником Мазепою втікали тоді до Дніпра, в Переволочні «переволікалися» на той бік, щоб утікати далі, до турків. У Переволочні шведський фельдмаршал Левенгаупт прикривав відступ свого короля, але був розбитий остаточно. Переволочна записана в усіх історіях так само, як і Полтава. Ще до війни на тому місці стояв гранітний меморіал, але води дніпровські підмивали й підмивали його, поки він і втонув у них. А тоді все залило Дніпродзержинське море. Переволочну переселили в степ і перейменували в Світлогорськ. Нікого не знайдеш тепер, хто висловлював те побажання, а пам’яті нема, історія потонула. От уже воістину кінці в воду.

Скажімо, ніколи не переводяться охочі називати своїх дітей так само штудерно, як дехто — населені пункти. В тому ж