Читати книгу - "Чарівне горнятко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не поїду, жінко. Мені соромно.
— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і — гайда! Під'їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
— Накрий мене веренею.
Багачка — до хати.
— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
— А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. І господар виламав із плота дрючок. Почав ним молотити по ряднині.
— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?…
Багачі, похнюпившись, поїхали додому.
І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.
ШЕВЧИКОВА НАУКА[4]
Жив собі в селі горбатий шевчик. Такий лагідний та добрий, що мухи не скривдить. Якось прийшов до нього жандарм замовити чоботи. Шевчик узяв міру і невдовзі все було готово. Шевчик сказав заплатити стільки, скільки платили й інші за таку роботу. Це розсердило жандарма, який любив дурничку: хотів, аби все йому задурно давали. Визвірився на шевчика й каже:
— Коза — не худоба, а швець- не чоловік.
Швець розсердився. Але не подав вигляду. Просто розреготався.
Жандарм почув, як сміявся шевчик, але не вернувся. Пішов у село. Здибав одного ґазду. А той подивився на його нові чоботи і почав хвалити:
Файно змайстрував шевчик, по-німецьки… Жандарм здивувався:
— А звідки він знає по-німецьки?
Шевчик усе знає.
— Ой, то добре! Піду, аби навчив і мене. Бо який з мене жандарм, коли я не знаю ні бе ні ме по-німецьки.
Прийшов жандарм до шевчика й каже:
— Навчи мене, шевчику, по-німецькому.
— А де б я міг навчитися німецької мови?
— Може, у війську.
— Та горбатих до війська не беруть.
— Не бреши! Завтра прийду, маєш мене вчити.
— Роди, бабо, дитину, а бабі — сто років. Таке й моє,- і шевчик посміхнувся.
Другого дня жандарм прийшов зранку. Переступив поріг і крикнув:
— Ану, стара, не дзоркай горшками. А ти, шевчику, починай науку.
Шевчик відпирається:
— Та я ж не знаю по-німецьки й слова!
Жандарм — трась його в лице:
— А що то має значити швіндер-кіндер-ціліндер?
Клянусь перед богом і його святими, що не знаю. Жандарм ударив ще раз.
— А що означає гундер-дундер-хапундер?
— Не знаю.
— Не знаєш? — жандарм утретє вліпив йому ляпаса. Засумував швець. А жінка проклинає жандарма на весь світ:
— Бодай він все життя чіплявся плота, не людей!
Але раптом швець повеселішав:
— Не плач, небого, завтра я його навчу!
Заніс до хати бочку і нагострив добре шевський ніж. Сів та й чекає.
Коли йде жандарм — гупає під хатою чобітьми, як кінь. Став на порозі й каже:
— Ану, стара, не дзоркай горшками! А ти, шевчику, давай — вчи мене по-німецьки!
Швець почухався:
— Люди не знають ту німецьку бесіду, бо в них язик не є добре оброблений. Лізь у цю бочку, і я все зроблю.
Жандарм заліз у бочку. Шевчик накрив його й питає:
— Шпару між накривкою і бочкою видиш?
— Як не видіти, коли така широка?
— Та-ак, гундер-хапундер, висунь крізь ту шпару язика. Висувай, скільки можеш.
Жандарм послухався шевця й висунув язик. Шевчик схопив свій ніж, чвахнув і відрізав. Жандарм вискочив з бочки, почав щось белькотіти.
З того часу говорив з людьми тільки по-німецьки.
БІДНЯКОВА ЩЕДРІСТЬ[5]
Жив на світі бідняк, що мав маленьку хатку, а в хаті — купу дітей. На зелені свята прийшов до нього панотець. Побачив курку й когута, які греблися на смітті.
— Нащо тобі, сину мій, ту птицю? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі гаразди.
Бідняк відповів:
— Добре, панотче… Згода.
Зловив курку й когута, засунув їх попові під пахви. Але піп не рушав. Усюди заглядав, усе обнюхував. Глип у вікно, а серед хати кросна. На них уже готове файне полотно. Панотцеві очі засвітилися, як два каганці.
— Нащо тобі, сину мій, того полотна? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі маєтки.
Бідняк виніс сувій полотна і дав попові в руки.
— А той далі шастає по всіх закутках. Коло стайні бачить нове дишло.
— Подаруй мені то дишло, в тебе ж коня немає, а мені воно згодиться.
Бідняк підняв дишло і питає:
— Куди вам його дати? Під пахвами маєте когута і курку, в руках — полотно…
— Дай мені в зуби… — мовив піп.
Бідняк схопив дишло і так дав попові по зубах, що той аж гекнув і дав ногам знати: тікав, що дорога курилася за ним.
Коло хати знову когут кукурікав, курка кудкудакала, аби чоловік думав, що є теж ґазда.
ЯК ГУЦУЛИ НАДАВАЛИ ЦІСАРЮ ПО ПИСКУ[6]
Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми.
Одного вечора сказав:
— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть.
— А що таке? — поцікавився Юзько.
— Та, ади, старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби-м не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав.
Другого дня Юзько закогутився перед старшиною:
— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти!
Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони.
— До качура його на три дні! — наказав капралові.
Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді.
Як вийшов на волю, гуцул йому сказав:
— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити.
Зайшли до корчми, трохи повеселилися і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.
— Не біда, — каже Юзько. — Здибаємо когось на дорозі…
Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівне горнятко», після закриття браузера.