Читати книгу - "Повна енциклопедія тваринництва"

Герефордська порода корів великої рогатої худоби, м’ясного напряму. Виведена у ХVIII ст. в Англії (графство Герефордшир) відбором і підбором місцевої худоби.

Тварини з бочкоподібним, приземистим, широким і глибоким тулубом, сильно випнутим підгруддям, добре обмускуленими плечима. Волосяний покрив влітку короткий, взимку довгий, кучерявий. Масть темно-червона, голова, загривок, підгруддя, черево, нижня частина кінцівок і кисть хвоста білі. Жива маса бугаїв – 850–1000, корів – 550–600 кг. Худоба добре відгодовується і нагулюється, дає високоякісне «мармурове» м’ясо. Забійний вихід – 60–65 %, іноді до 70 %. Тварини скороспілі, витривалі, пристосовані до різних природних умов, тривалого утримання на пасовищах, добре переносять довготривалі перегони.

Порода широко розповсюджена у Великобританії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та ін.

Казахська білоголова порода великої рогатої худоби, м’ясного напряму. Виведена у 30–40-і рр. у колгоспах і радгоспах Казахстану, Оренбурзької та Волгоградської областей схрещуванням місцевої казахської та частково калмицької худоби з герефордською породою. Затверджена в 1950 р.

Тварини з добре вираженою будовою тіла м’ясного типу. Масть червона, різних відтінків; голова, груди, черево, нижня частина ніг і кисть хвоста білі, трапляються білі відмітини на загривку і крижах. Улітку волосяний покрив короткий, гладкий, блискучий, до зими тварини обростають густою, довгою шерстю, у багатьох із них трапляється кучерявість. Бики важать 850–1000, корови – 500–550 кг. Худоба вирізняється скоростиглістю. За інтенсивного вирощування молодняк до 15–18 місяців досягає маси 450–470 кг. Тварини добре нагулюються і відгодовуються. Забійний вихід – 55 % і більше.

Казахську білоголову породу схрещують із молочною худобою для поліпшення її м’ясних якостей.

Шароле – порода великої рогатої худоби м’ясного напряму. Виведена у ХVIII ст. у Франції, у районі Шароле, поліпшенням місцевої худоби; у ХІХ ст. проводили схрещування шароле з шортгорнами.

Тварини великі, тулуб довгий і глибокий, голова коротка й широка, роги довгі, закруглені, спина пряма, м’язиста, крижі широкі, обмускулені, окости добре виповнені. Волосяний покрив тонкий, довгий, часто з кучерявістю. Масть кремово-біла, носове «дзеркало» рожеве, роги й копита воскового кольору. Для породи звичною є крупноплідність, через що у деяких тварин спостерігаються складні отелення. Бики важать 1000–1200 кг (іноді до 1500), корови – 700–800 кг (іноді до 1150), бички до 12 місяців – до 525, до 18 місяців – 600–650 кг. Забійний вихід – 60–70 %. Телят вирощують на підсосі.

Тварини невибагливі, стійко передають цінні якості потомству. Помісі від промислового схрещування биків шароле з коровами інших порід вирізняються великою енергією росту і добре вираженими м’ясними якостями.

Розводять породу в багатьох країнах. У США схрещуванням шароле з браманською худобою виведено породу м’ясної худоби – чербрей, у Бразилії схрещуванням шароле із зебу виведено породу каншем.

На території колишнього СНД породу розводять у чистоті й використовують у схрещуванні для поліпшення м’ясних якостей інших порід.

Шортгорнська порода. Породу було виведено на території Англії (у долині річки Тіс) у XVI ст. шляхом схрещування місцевої худоби й голландської породи. У Росію завезено в першій половині ХХ ст. Породу розводять за двома напрямами – м’ясним та молочно-м’ясним.

Шортгорнська порода м’ясного типу має міцну конституцію. Масть червона, червоно-ряба, біла. Зрілі корови досягають за масою живої ваги 550–650 кг, бики – 850–1200 кг. Телята при народженні мають масу в 27–35 кг і за інтенсивного годування дають приріст на добу 1200 г. Молочна продуктивність не перевищує 1700 кг. Забійний вихід м’яса становить 68–72 %.

Шортгорнська порода досить вимоглива до умов утримання й корму, але завдяки своєму високоякісному «мармуровому» м’ясу популярна в багатьох господарствах світу.

Способи утримання великої рогатої худоби

Способів утримання корів та биків існує два: стійловий і пасовищний. Найчастіше використовують будь-яку комбінацію цих способів. У місцевостях із холодним кліматом, наприклад, влітку корів утримують на пасовищах, а взимку переводять на стійлове утримання.

Існує безліч систем пасовищного утримання корів, що відрізняються одна від одної деталями, але схожі в одному: у разі пасовищного утримання корови більше часу проводять на відкритому повітрі, випасаються вільно або на обмеженій ділянці, але завжди самостійно добувають собі корм на відведеному для цього просторі.

Використання пасовищ суттєво здешевлює утримання худоби, а також сприяє нормальному розвитку організму тварин завдяки регулярному моціону, наявності свіжого повітря та сонячного опромінення, необхідних для вироблення вітаміну D. Перебування на свіжому повітрі загартовує організм, завдяки чому серед корів та молодняку знижується ймовірність простудних захворювань.

Головною проблемою пасовищного способу утримання є правильний вибір пасовища. Воно має бути сухим, із рівним рельєфом, очищеним від заростей чагарнику, сміття та хмизу, інакше існує ризик, що тварини можуть травмуватися. Крім цього, необхідно стежити за станом і складом трав’яного покриву пасовища, виполюючи отруйні рослини.

Попри перераховані вище труднощі, на відкритому повітрі складніше, ніж у приміщенні, захистити тварин від нападу комах, а ще тварини на пасовищі можуть заразитися інвазійними захворюваннями. Для запобігання цьому слід своєчасно видаляти з пасовища і знезаражувати гній.

Організовуючи пасовищне утримання, слід одразу ж розробити розпорядок дня. Корови швидко звикають до режиму, тож будь-яке його порушення сприймають негативно, всуціль до падіння надоїв та зниження добової надбавки маси у молодняку. Загальна тривалість пасіння має становити 8–10 год на добу. При цьому найкраще випасати тварин прохолодної пори – вранці й ввечері, а в спеку надавати їм можливість відпочивати в затінених місцях. Поїти стадо необхідно тричі на добу, забезпечуючи тварин доброякісною водою досхочу.

На дикорослих пасовищах випас починається від моменту досягнення травами висоти 8–12 см, а на пасовища, засіяні спеціально підібраними травами, худобу виганяють, коли висота трав’яного покриву сягне 15–20 см.

Системи пасовищного утримання ВРХ поділяються наступним чином.

Стійлово-табірне утримання застосовують у районах із великою оранкою землі та відсутністю придатних для випасу природних пасовищ. Суть цієї системи полягає в утриманні корів у тимчасових спорудах, розташованих близько від посівів кормових трав. Необхідно використовувати кілька полів, щоб можна було починати заготівлю корму з другого поля, коли трава на першому відійде або її з’їдять. У стійлах встановлюють годівниці й не менш ніж на 4 год на добу тварин випускають для моціону або пасіння на отаві однорічних трав, скошених на зелену масу. Шляхом правильного підбору культур, що висівають, і часу їх засівання (важливо домогтися поступового дозрівання посівів) можна забезпечити стадо кормами на весь період із травня до вересня.

Табірно-пасовищне утримання передбачає випасання стада денної або нічної пори на природних пасовищах або тих, що засівають, із періодичним відпочинком у спеціально обладнаних літніх корівниках або на майданчиках – тирлах. За нестачі кормів тваринам можна давати концентрати з годівниць, встановлених у місцях відпочинку.

Відгінно-пасовищне утримання застосовують для ВРХ украй рідко. Суть цієї системи полягає в тому, що на літню пору стадо переганяють на природне велике пасовище, розташоване на значній відстані від постійних корівників.

Розрізняють дві основні форми випасу худоби: вільну та загінну.

Вільна форма випасу передбачає, що тварини вільно переміщаються усією відведеною територією, самостійно розшукуючи собі корм. Така організація харчування є найдешевшою і найпростішою, але є чимало негативних моментів. Головна проблема вільного випасу – це поступове збідніння пасовищ через те, що, вибираючи найбільш смачні та корисні трави, худоба перериває їхній вегетативний цикл. Позбавлені можливості дати насіння й нові сходи, цінні трави поволі поступаються місцем бур’янам із низькою харчовою цінністю. Таким чином, відбувається погіршення якості пасовища аж до повної непридатності його для випасу.

Інший негативний момент вільного випасу – це забруднення пасовища свіжим незнезараженим гноєм, що є причиною паразитозів, а також негативно впливає на ріст і розвиток рослин.

На відміну від вільного пасіння, загінний випас передбачає поділ усієї площі пасовища на кілька загонів, у кожному з яких худоба випасається протягом тижня. Варто зазначити, що користь від застосування такої системи можлива тільки за наявності не менш ніж 7–8 загонів необхідної площі. За меншої кількості загонів кормові рослини не встигають відновитися.

У період, коли загін «відпочиває»,