Читати книгу - "Після тебе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Півтора року. Аж півтора року. Коли ж уже буде досить? — питаю я в темряви. І ось воно, закипає — неочікувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. — Це не схоже на життя! Це ні на що не схоже!
Два кроки. Ще два. Я дійду аж до кута сьогодні.
— Ти ж, блін, не дав мені життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що мені тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я відчуватиму… — Я витягую руки, і шкіру обдуває холодний вітерець. Я знову плачу. — Чорти б тебе взяли, Вілле… — шепочу я. — Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив…
Розпач підіймається в мені, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я відчуваю, що потопаю в ній, — і з темряви чую голос:
— Вам не варто там стояти, мабуть…
Я роблю півоберта і краєм ока бачу бліде обличчя коло пожежного виходу — на мене дивляться широко розплющені темні очі. Від подиву моя нога ковзає з парапету — і вага тіла опиняється по той бік. Серце робить кульбіт, і за мить усе моє тіло поринає туди. Я, наче вві сні, невагома — у безодні нічного повітря, і мої ноги десь наді мною. Чую крик — може, мій.
Хрускіт.
Усе поглинає темрява.
2
-Як тебе звати, люба?
Навколо шиї в мене корсет.
За головою відчувається рука — ніжні швидкі рухи.
Я жива. А це й справді дивно.
— Ось і все. Розплющуй очі. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати своє ім’я?
Я хочу щось сказати, розтуляю рот — але голос якийсь здавлений і безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У роті кров — відчуваю смак металу. Не можу рухатися.
— Ми тебе зараз покладемо на спеціальні ноші. Спочатку буде незручно, але я дам тобі трохи морфію, щоб полегшити біль. — У чоловіка спокійний, рівний голос, наче для нього цілком нормально, що хтось лежить поламаний на бетоні та витріщається в темне небо. Хочеться засміятися. Хочеться сказати йому, як же безглуздо вийшло, що я тут опинилась. Але все працює не так, як належить.
Обличчя чоловіка зникає з поля зору. З’являється жінка в неоновому жилеті — у неї темне кучеряве волосся, зібране у хвіст. Вона нависає наді мною та світить ліхтариком в очі, роздивляючись мене з таким холодним інтересом, наче я якийсь зразок, а не людина.
— Кисневу маску треба?
Я хочу щось сказати, але відволікаюся на біль у ногах. Господи Боже. Не думаю, що сказала це вголос.
— Численні переломи. Зіниці в нормі, реагують. Тиск дев’яносто на шістдесят. Пощастило їй, що вона впала на той тент. А могла ж упасти просто на кушетку, еге ж?.. Не подобаються мені ці синці. — Відчуваю холодне повітря десь коло діафрагми, а потім дотик теплих пальців. — Внутрішня кровотеча?
— Потрібна друга бригада?
— Сер, чи не могли б ви відійти? Будь ласка, назад.
Іще один чоловічий голос:
— Я вийшов покурити — а вона, блін, упала просто на мій балкон. Мало не прибила мене.
— Ну ось бачите, вам сьогодні щастить. Не прибила ж.
— Я зроду так не лякався. Ніхто ж не очікує, що люди можуть упасти на балкон, чорт, просто з неба. Ви тільки подивіться на мій стілець! Я купив його за вісімсот фунтів у «Конрані»!.. Як ви гадаєте, я можу подати позов?
На мить западає тиша.
— Робіть що хочете, сер. Знаєте, що я вам скажу? Можете навіть подати позов на компенсацію за прибирання крові з вашого балкона. Як вам така ідея?
Перший чоловік глянув на свою колегу. Час плине, і я з ним. Я що, впала з даху? Обличчя холодне — я наче звідкись іздалеку починаю розуміти, що мене трусить.
— У неї шок, Семе.
Двері мікроавтобуса десь унизу від’їжджають. Дошка піді мною рухається і біль біль біль — усе поглинає темрява.
Сирена, синій вир. У Лондоні завжди чути сирену. Ми їдемо. Машиною швидкої подекуди ковзає неонове світло. Тут дуже мало місця. Чоловік у зеленій формі тицяє в екран телефону, потім повертається й поправляє крапельницю над головою. Біль трохи послабшав — може, морфій? Зі свідомістю повернувся жах. Усередині мого тіла наче повільно роздувається велетенська подушка безпеки, затуляючи від мене все інше. О ні. Ні.
— Иачше?
Довелося повторити двічі, перш ніж чоловік мене почув. Він спирається руками на задню частину кабіни, щоб почути мене. Нахиляє обличчя — він пахне лимонами, і йому варто було б поголитися.
— Як ви?
— Я…
Чоловік іще трохи нахиляється.
— Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні. — Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває паніка — а що, як він забере руку? — Тримайтесь. Донно, ще довго?
Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?
— Ене алалісувало? — шепочу я.
— Що? — Він підносить вухо аж до моїх губ.
— Алалісувало? Ене алалісувало?
— Паралізувало? — перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. — Можеш поворушити пальцями на ногах?
Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальця — щоб нагадати мені, де він.
— Спробуй іще раз. Ось так.
Біль пронизує обидві ноги. Різкий видих — може, схлип. Мій.
— Ноги в порядку. Біль — це добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.
Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після тебе», після закриття браузера.