Читати книгу - "Після тебе"

— Правда?

— Жоден.

— Навіть… навіть маленької аварії на злітній смузі не було?

Я знизую плечима.

— Тут доволі нудно. Люди летять туди, куди їм треба, а через декілька днів повертаються. — Я знову штовхаю двері, щоб відчинити. Наприкінці дня запах у туалеті так собі. — У будь-якому разі, думаю, що з вами могло б статись і дещо гірше.

— Ну… мабуть, правда ваша. — Він обдумує мої слова, дивлячись на мене з півоберта. — Так що, по чотири на день?

— Іноді й більше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що мені піде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловічих туалетів.

Він усміхається, і на мить я уявляю його за інших умов: енергійний чоловік. Радісний. Успішний керівник у галузі автомобільних запчастин на міжнародному рівні.

— Там наче ваш рейс оголошують.

— Ви вважаєте, що все буде гаразд?

— З вами все буде добре. Це дуже безпечні авіалінії. Усього години дві-три з вашого життя — та й по всьому. Дивіться, п’ять хвилин тому сів рейс SK491, і, йдучи до свого виходу, ви зустрінете стюардів та стюардес, які сміються й весело базікають, прямуючи додому. Для них політ мало чим відрізняється від поїздки на автобусі. Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?

— Поїздки на автобусі, — повторює він.

— Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.

— Це точно. — Одна його брова злітає вгору. — На дорогах стільки ідіотів.

Я киваю.

Він поправляє краватку.

— Це серйозна робота.

— Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.

— Може, й так… Дякую вам, міс…?

— Луїза, — кажу.

— Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. — Він уважно дивиться на мене. — Може… Чи не… не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?

— Сер, там оголошують ваш рейс, — відповідаю я й відчиняю для нього двері.

Він киває та намагається приховати зніяковіння, риючись у кишенях.

— Так, звісно… ну, я піду.

— Щасти вам із гальмами!

За дві хвилини я бачу, що він заблював усю третю кабінку.

О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу — і я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.

На камінній полиці дві листівки. Одна від батьків — вони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестри — вона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, друге — ні.

«Привіт, Луїзо. Це Джаред. Ми бачились у “Брудній качці”, пам’ятаєш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений сміх]. Я… ну… мені сподобалося. Може, ми б могли зустрітися знову? У тебе є мій номер…»

У пляшці нічого не лишилось, і я розмірковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самір із цілодобового магазину знову глузував щодо моїх постійних пляшок «піно ґріджо». Не хочу ні з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у голові гуде, — зрозуміло, що навіть якщо я ляжу в ліжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нігті на руках — у них дуже дивна форма. Мене хвилює, якщо в людей дивні нігті? Я тупо дивлюся на голі стіни вітальні й раптом розумію, що насправді потребую повітря. Дуже потребую повітря. Я відчиняю вікно в коридорі та трохи невпевнено лізу через пожежний вихід на дах.

Уперше я була тут дев’ять місяців тому, коли агент показував мені квартиру і сказав, що попередні мешканці зробили на даху невеличкий садок — декілька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офіційно це вам не належатиме, але тільки з вашої квартири сюди є прямий вихід. По-моєму, тут мило — можна навіть улаштовувати вечірку!» Я глянула на нього — невже я й справді маю вигляд людини, котра влаштовує вечірки?

Ті рослини вже давно посохли й померли — я не надто вмію піклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтіння лондонської темряви в мене під ногами. Навкруги мільйони людей живуть, дихають, їдять, сваряться. Мільйони життів, з якими я не маю анічогісінько спільного. Дивний різновид спокою.

Виблискують натрієві лампи, звуки міста здіймаються в повітря. Ревуть двигуни, грюкають двері. За кілька миль на південь чути жорстке лопотіння ґвинтів поліційного гелікоптера, промінь світла з якого пробиває темряву, розшукуючи якогось лиходія в місцевому парку. Десь далеко виє сирена. Тут завжди чути сирену.

«Ви швидко перетворите це місце на справжню домівку», — казав агент. Я майже розсміялася. Це місто таке ж чуже для мене, як і завжди. Зараз для мене будь-яке місто чуже.

Я трохи вагаюсь, а потім стаю на парапет, розвівши руки, наче якийсь п’яний канатоходець. Ставлю одну ногу поперед другої та йду біля самого краю. Волосинки на руках піднімаються через прохолодний вітерець. Коли мені було найважче, я іноді наважувалася пройти аж з одного кутка будинку до іншого. Доходячи до кінця, я сміялася в ніч: «Бачиш? Я тут — стою тут, жива, — просто на краю! Я роблю, як ти казав!»

Це стало моєю дивною звичкою: я, обрій міста, спокій темряви, анонімність. Ніхто тут не знає, хто я. Підводжу голову і насолоджуюсь нічним вітерцем. Знизу чути сміх і приглушений дзвін розбитої пляшки. Містом зміяться колони автівок — нескінченні звивини червоних габаритних вогнів, самохідний кровоток. Тільки між третьою і п’ятою годинами ранку місто трохи заспокоюється: п’яниці нарешті вкладаються спати, шеф-кухарі ресторанів знімають свої білі одежі, паби зачиняють двері. Тишу цих годин зрідка порушують нічні автоцистерни, відкриття єврейської пекарні далі по вулиці, глухі удари пакунків з газетами, які розвозять із друкарні. Я знаю всі найнезначніші порухи в місті, бо я більше не сплю.

Десь там, унизу, скоро зачиняється «Білий кінь», повний хіпстерів та жителів Іст-Енду[4]. Надворі свариться