read-books.club » Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

235
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: Сучасна проза / Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 93
Перейти на сторінку:
країн той показник спинився в зоні плінтуса — один-два відсотки. Отож, якщо претендуєш на те, щоб називатися не просто шляхтичем, а багатим (або майонцим) шляхтичем, мусиш, просто мусиш мати свій театр! Адже без театру ти так собі, звичайний шляхтич, як павич у період линьки, а театр — то справжній індикатор твоїх статків. І формула тут була проста: чим більший шляхтич, тим більше гонору, а чим більше гонору, тим більший і славетніший дворовий театр… Він працював як солідна приманка для інших шляхтичів, купців, послів… А в непевні часи прикрих історичних шарпанин і змін законів (пам’ятаєте знамените, амбітне й непередбачуване «Держава — це я!» від французького Короля-Сонця?) особисті людські контакти вирішували все, і під час зустрічей саме неподалік від сцен дворових театрів відбувалася кульмінація економічного й політичного життя Речі Посполитої: заводили нові знайомства; укладали угоди; продавали й купували і товар, і власних дітей — для вигідних родинам шлюбів; пліткували й починали дружити з кимсь проти когось. До багатьох приходило часом неприємне усвідомлення того, хто є ти сам насправді й куди та за ким треба дертися вгору, бо ж усім була відома несправедливість: «До свого дідько ложку меду поклав, а до чужого — аж дві…» Отож, якщо твої просто гроші просто будили в інших повагу й заздрість, то театр остаточно підносив ті почуття на недосяжний постамент, який називався «Твоя заздрість цілує мою пиху прямо в дупу».

Дорога справа то була — утримання свого театру: з Відня чи Парижа виписували або костюми, або майстрів кравецької справи з хурами різних тканин; найіменитіші художники теж приїздили з Європи — перевагу віддавали відомим італійським; музичні інструменти, звичайно ж, були найвищої якості; запрошували на гастролі знаних артистів того часу зі всієї Європи. Найменше витрачали на своїх, дворових артистів, хоч інколи ті могли дати фору заморським. Їх вишукували по своїх володіннях, та й мороки з ними було менше, аніж із запрошеними, бо талант талантом, а кріпак кріпаком: щось тобі не виходить — на хльосту або в холодну на хліб і воду… Після того все виходило, і ще ліпше, аніж у гастролерів. А вибирати Потоцькі мали з кого: їхні статки й володіння були найбільші в Речі Посполитій та простягалися від Краківщини через Перемишлянщину, Галичину, Поділля аж до самого Києва; і жило там аж понад сто тридцять тисяч — не людей, ні, їх ніхто особливо й не мав за людей — «ревізьких душ».

Франц Салезій Потоцький із родиною був найбільшим магнатом у Речі Посполитій. Для сьогоднішнього вуха більш звичним, ніж «магнат», є слово-синонім «олігарх», а для тодішніх вух це був той сигнальний і найдорожчий відтінок, що відділяв просто шляхтича від ду-у-уже впливового, здатного своїми багатствами, зв’язками з королем, у сеймі, з іншими державами, у судах, управах, а ще й власним військом впливати не просто на долі пташок меншого польоту, а й на розвиток цілої країни… Тож театр магнатам Потоцьким був потрібен, як Господу райський сад для зустрічі Адама і Єви: розкішно, душевно, тихо, спокійно, і тут… овва, є вже продовження знайомства, історії — і вже життя набирає кольорів, і пішло, і пішло вперед… Пішло, звичайно, по-всякому, але найвищий сенс у русі людей і декорацій, одне слово — розвиток…

Найвибагливіші театрали з різних епох дістали б повне гурманське задоволення своїх уподобань від знайомства з дворовим театром Потоцьких: тут ставили опери й балети, утримували професійний оркестр, запрошували професійні трупи й окремих артистів з інших країн, виписували з-за кордону модних режисерів чи письменників. Спочатку театральні першопрохідці йшли на повідку тваринної любові до копіювання: вистави робили наймоднішою мовою найбільш культурно розвиненої країни — Франції, і дуже потішно наприкінці такого спектаклю виглядала публіка, що й на чверть не знала французької й засинала, видаючи звуки і ротом, і (пардон за пердон) низом — драми ставали комедіями… Та, як зазвичай буває зі всіма людьми зі збільшенням віку, а особливо статків, Потоцьких найменше почала хвилювати чиясь модна, та й узагалі будь-чия думка, тим більше, що Франц Салезій не знав французької, а через певну особисту історію й не хотів знати й мав до неї навіть відразу. Та й польський король Август ІІІ не любив французький театр, тож тоді почала перемагати вже нова, з національним колоритом мода: у тексти стали вклинювати старопольські пісні чи писали тексти самі, як то Вацлав Жевуський і Френсіс Урсула Радзівіл; пишноти виставам додавали модні кантати й ораторії.

Анна Ельжбета з процесією ввійшла до театральної зали, помпезність якої вводила в оніміння всіх, хто вперше її бачив: зі стін споглядали величні у своїй божественній красі міфологічні грецькі й римські німфи та богині й закохані в них герої — італійські художники добре постаралися. Обшиті синім оксамитом дубові стільці гармоніювали з важкою блакитною завісою, на якій сріблом було вишито два повні й один напівхрест — герб роду Потоцьких зі Срібної Пиляви. Стіни із секретом створювали добру акустику для оркестру й артистів. Притихла в поклоні трупа, стоячи на сцені, очікувала на високий дозвіл вирівнятися. Анна Ельжбета, сідаючи в крісло, милостиво махнула хусточкою.

— Вітаємо вас, ясновельможна пані, — приємним баритоном звернувся до Потоцької сивуватий, з благородними рисами лиця ксьондз Маурицій Вольф, колишній викладач поетики Варського колегіуму, а нині ще й режисер дворового театру в Кристинополі.

— Вітаю, пане Вольф. То які в нас плани на післявеликоднє святкування? Я не хочу більше чути від своїх гостей ані слова похвали театру пана Міхала Любомирського з Дубна. Ми маємо так вразити всіх, щоб навіть забулися, що є ще королівська операльня у Варшаві чи комедіальня в Білостоці. Для нас той прийом є дуже важливим, бо буде вся наша родина: дочки із зятями й майбутні свати нашого сина.

— Маю до вашої уваги вельми пікантну п’єсу неперевершеного П’єтро Метастазіо під назвою «Демофонт».

— Наскільки пікантну? У рамках Божої пристойності?

— Так, звісно… Та й мова піде не про християнські часи, а ще до них, а то, самі розумієте, чужі звичаї, історія… Я так думаю, що як наші поважні гості добре розслабляться за вишуканим столом і танцями, то та пікантність буде як родзинка в пасці.

— Умієте, пане Вольф, додати апетиту, — зручніше вмостилася в кріслі пані Потоцька. — Розказуйте.

— Цар Демофонт у своєму царстві запровадив закон, який вимагає щорічного жертвоприношення на поталу Аполлонові юної діви зі шляхетного роду; ім’я жертви визначає жереб. Лише царські доньки врятовані від страшної долі, бо вислані за межі

1 2 3 4 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"