Читати книгу - "Зерно правди"

її можна було обійти вздовж стін, можна було ввійти досередини, до лабіринту вузеньких коридорів, або піднятися на вищі рівні й там заглибитися в читання старих документів. Це немовби риштовання скидалося на завелику біму, у якій замість Тори вивчали документи, що інформували про народження, шлюби, сплату податків та вироки. «Бюрократія — це така собі священна книга сучасності», — подумав Роман. Не вмикаючи світла, він обходив уздовж риштовання, торкався долонею прохолодного тиньку. Дійшов до східної стіни, де ще кількадесят років тому в ніші, котра звалася арон га-кодеш, зберігали сувої Тори. Мишинський увімкнув ліхтарика, світло пронизало порошинки, які густо здіймалися в повітрі, і вихопило з темряви золотого грифа, що тримав дошку з гебрайськими літерами. Мишинський міг хіба здогадуватися, що це одна зі Скрижалей Завіту. Спрямував світло догори, але поліхромії, які були ближче до склепіння, потопали в темряві.

Піднявшись на найвищий рівень стрімкими ажурними східцями під акомпанемент металічного відлуння, він опинився під самим склепінням. Походжаючи між полицями з документами, Роман заходився розглядати зображення знаків зодіаку, які оздоблювали горішню частину зали. Уздрівши крокодила, нахмурив брови. Крокодил? Глянув на сусідній знак, Стрілець, і збагнув, що крокодил — то насправді Скорпіон. Може, це мало пояснення. Він лише пам’ятав, що в юдаїзмі не можна зображати людей. Підійшов до знаку Близнюків. Усупереч засаді, вони були зображені як люди, проте позбавлені голів. Мишинський здригнувся.

«Досить уже роздивлятися», — подумав Роман, побачивши на додачу Левіафана, що обкрутився довкола окулюса. Дух смерті й руйнації оточував пляму тьмяного світла, немовби то був вхід до його підводного царства. Мишинському зробилося ніяково. Він запрагнув утекти з архіву, аж раптом краєм ока помітив за круглим віконцем якийсь рух. Сунув голову досередини потвори, та помітив небагато, бо шибка була дуже брудна.

По той бік зали скрипнула дошка, Роман сахнувся, боляче вдарившись при цьому головою об стіну. Вилаявся й виліз із окулюса. Знову щось скрипнуло.

— Гей, хто тут?

Присвічував ліхтариком навсібіч, але довкола бачив самі папери, пилюку й знаки зодіаку.

Цього разу скрипіння почулося зовсім поруч. Роман тихо скрикнув. За якийсь час заспокоївся й перестав пришвидшено дихати. «Чудово, — подумав він, — тепер мені варто ще менше спати і ще більше пити кави».

Енергійними кроками попрямував сталевим місточком до стрімких східців. Від темної діри, яка зяяла між ним і стіною його відокремлювали хисткі поручні. Позаяк найвищий рівень риштовання був заразом рівнем, на якому знаходилися вікна, що додатково освітлювали залу, Роман проходив повз мудровані конструкції, які служили для їхнього миття й відкривання. То були немовби розвідні містки, які зараз перебували у вертикальному положенні. Щоб дістатися до вікна, треба було відв’язати товсту линву й опустити місток так, аби той сягнув віконної ніші. Мишинський подумав, що механізм виглядає доволі химерно, бо ж ані риштовання з документами, ані, тим більше, солідні стіни синагоги не були рухомими, і з’єднання могло би бути постійним. Тепер усе це нагадувало йому корабель з піднятими трапами, готовий відпливти. Освітив механізми ліхтариком і підійшов до східців. Уже поставив одну ногу, коли приміщення сповнилося звуком удару, східці захиталися, а сам він утратив рівновагу й не впав униз лише тому, що встиг обіруч схопитися за поручень. Ліхтарик випав, хряснувся об підлогу, відбився від неї і згас.

Мишинський випростався, серце шалено калатало. Швиденько, уже ледь панічно, роззирнувся довкола. Це впав місток, біля якого він проходив. Роман дивився на нього, важко відсапуючись. Нарешті розсміявся. Певне, він ненавмисне щось порушив. Звичайнісінька фізика, жодної метафізики. Усе можна пояснити. Так чи сяк, це востаннє він працює вночі серед усіх цих спорохнявілих трупів.

Майже навпомацки Мишинський підійшов до розвідного містка й схопився за линву, щоб звести його. Звісно, місток заклинило. Лаючись як останній швець, Роман став навколішки й заліз до віконної ніші. Вікно виходило на ті самі кущі, що й окулюс, який охороняв Левіафан.

Зовнішній світ становив тепер єдине джерело світла, і було те джерело надзвичайно слабким. Усередині не можна було розгледіти майже нічого, надворі займався несміливий світанок, з темряви виринали дерева, рів, який оточував історичний центр Сандомира, вілли, побудовані по той бік контрфорсів і мури колишнього монастиря францисканців. Чорний туман перетворювався на сірий, світанок був якийсь каламутний, немовби відбивався в мильній воді.

Роман глянув на місце, де раніше помітив якийсь рух — у кущі під самими руїнами оборонного муру. Напружив зір — якась ідеальна білизна виразно контрастувала там із навколишньою сірістю Протер рукавом шибку, проте існування хитромудрого механізму розвідного містка вочевидь не спонукало нікого часто мити шибки, тож Мишинський хіба що розмазав бруд по склу.

Відкрив вікно, закліпав, в обличчя війнуло холодне повітря.

«Наче порцелянова лялька, що лине в імлі», — подумав Мишинський, дивлячись на труп під синагогою. Тіло було неприродно білим, позбавленим будь-яких барв.

Ззаду з гуркотом зачинилися двері старої синагоги, немовби всі духи вилетіли геть, подивитися, що сталося.

2

Прокурор Теодор Шацький не міг заснути. Світало, а він усю ніч не заплющив очей. Та найгірше, що ця мала німфоманка теж не спала. Теодор з радістю почитав би книжку, та замість цього лежав нерухомо, вдаючи сплячого. Відчув, як його почухали за вухом.

— Спиш?

Шацький кілька разів плямкнув і щось відбуркнув на відчіпного.

— Бо я не сплю.

Довелося зібрати всю силу волі, щоб не зітхнути. Він напружено чекав, що буде далі. Бо щось таки буде, у цьому не було жодних сумнівів. Тепле тіло в нього за спиною ворухнулося під ковдрою й замурмотіло, мов герой мульт-серіалу, який саме вигадав план здобуття влади над світом. Враз Шацький відчув, що його боляче вкусили в лопатку. Схопився з ліжка, в останню мить погамувавши бажання вилаятися.

— Ти що, здуріла?!

Дівчина сперлася на лікоть і задерикувато глянула на нього.

— Та отож, я справді навіжена, бо чомусь подумала, що ти, може, ще раз вдовольниш мене. Я справді неможлива.

Шацький звів руки горі, мовби захищаючись, і втік на кухню покурити. Саме стояв біля раковини, коли до нього долинуло зальотне «Я чекаю». «Не діждешся», — подумав Теодор, натягаючи флісового светра. Закурив сигарету й увімкнув чайник. За вікном темно-сірі дахи контрастували зі світло-сірими оболонями, відокремленими від безбарвного підкрапатського краєвиду темною стрічкою Вісли. Мостом проїхав автомобіль, дві світляні смуги просувалися в тумані. Усе навколо було монохромне, включно з білою віконною рамою, з якої злущувалася фарба, блідим відображенням обличчя Шацького, його сивого волосся й чорного светра.

«Ну й діра»,