Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

l’Empereur? Vive l’Empereur!.. preur! Si on me fait gouverneur aux Indes, Gérard, je te fais ministre du Cachemire, e’est arrêteé Vile l’Empereur! Vive! vive! vive! Les gredins de Cosaques, comme ils filent. Vive l’Empereur! Le voilà! Le vois tu? Je Pai vu deux fois comme je te vois. Le petit caporal... Je Pai vu donner la croix à Pun des vieux... Vive l’Empereur!..[7] — гомоніли голоси старих і молодих людей найрізноманітніших характерів і становищ у суспільстві. На всіх обличчях цих людей був один спільний вираз радості з того, що почався давно очікуваний похід, і захвату та відданості чоловікові в сірому сюртуку, який стояв на горі.

Тринадцятого червня Наполеону підвели невеличкого чистокровного арабського коня, і він сів і поїхав галопом до одного з мостів через Німан, безперестанку оглушуваний захопленими вигуками, які він, очевидно, переносив лише тому, що не можна було заборонити їм вигуками цими виявляти свою любов до нього; але вигуки ці, супроводячи його скрізь, обтяжували його й не давали йому поринати у воєнну турботу, що охопила його з того часу, як він приєднався до війська. Він проїхав по одному з мостів, що гойдалися на човнах, на той бік, круто звернув ліворуч і галопом поїхав у напрямі до Ковно, супроводжуваний гвардійськими кінними єгерями, які в захваті, завмираючи від щастя, розчищали дорогу по військах, їдучи попереду нього. Під’їхавши до широкої річки Вілії, він зупинився біля польського уланського полку, що стояв на березі.

— Віват! — так само захоплено кричали поляки, розстроюючи фронт, і чавили один одного, щоб тільки побачити його. Наполеон оглянув річку, зліз з коня і сів на колоду, що лежала на березі. На безсловесний знак йому подали трубу, підбіг щасливий паж, Наполеон поклав трубу на його спину і став дивитись на той бік. Потім він заглибився в розглядання аркуша карти, розкладеного між колодами. Не підводячи голови, він сказав щось, і двоє його ад’ютантів помчали до польських уланів.

— Що? Що він сказав? — чулося в рядах польських уланів, коли один ад’ютант підлетів до них.

Було наказано знайти брід і перейти на той бік. Польський уланський полковник, красивий старий чоловік, розчервонівшись і плутаючись у словах од хвилювання, спитав ад’ютанта, чи дозволено йому буде перепливти із своїми уланами річку, не шукаючи броду. Він, явно боячись, що йому відмовлять, як хлопчик, який просить дозволу сісти на коня, просив, щоб йому дозволили перепливти річку на очах в імператора. Ад’ютант сказав, що, певно, імператор не буде незадоволений цим надмірним запалом.

Як тільки ад’ютант сказав це, старий вусатий офіцер із щасливим обличчям і блискучими очима, піднявши вгору шаблю, прокричав «Віват!» і, скомандувавши уланам іти за ним, пришпорив коня і під’їхав до річки. Він злісно штовхнув коня, що зам’явся під ним, і гулькнув у воду, простуючи вглиб до бистрини. Сотні уланів позіскакували за ним. Було холодно й моторошно на середині і на бистрині. Улани чіплялися один за одного, падаючи з коней. Коні деякі топилися, топились і люди, решта намагалися пливти вперед на той бік і пишалися тим, що, хоч за півверсти є переправа, вони пливуть і топляться в цій річці під поглядом чоловіка, який сидить на колоді і навіть не дивиться на те, що вони роблять. Коли ад’ютант, повернувшись, вибрав слушну хвилину і дозволив собі звернути увагу імператора на відданість поляків його особі, маленький чоловік у сірому сюртуку підвівся і, підкликавши до себе Бертьє, став ходити з ним туди й сюди по березі, даючи йому накази і зрідка незадоволено позираючи на уланів, які, потопаючи, не давали йому зосередитись.

Для нього було не новим переконання в тому, що присутність його на всіх кінцях світу, від Африки до степів Московії, однаково вражає і кидає людей у шал самозабуття. Він велів подати собі коня, і поїхав до своєї стоянки.

Чоловік сорок уланів потонуло в річці, незважаючи на вислані на допомогу човни. Більшість прибилася назад до цього берега. Полковник і декілька чоловік перепливли ріку і насилу вилізли на той берег. Але як тільки вони вилізли в намоклому одязі, з якого струмками стікала вода, вони закричали «Віват!», захоплено дивлячись на те місце, де стояв Наполеон, але де його вже не було, і в ту хвилину вважали себе щасливими.

Увечері Наполеон між двома розпорядженнями — одне про те, щоб якнайшвидше доставити заготовлені фальшиві російські асигнації для ввозу в Росію, і друге про те, щоб розстріляти саксонця, в перехопленому листі якого знайдено відомості про розпорядження по французькій армії, — зробив трете розпорядження — про зачислення польського полковника, що без потреби кинувся в ріку, до когорти честі (Legion d’honneur), главою якої був сам Наполеон.

Quos vult perdere — dementat[8].

III

Російський імператор тимчасом понад місяць уже жив у Вільні, роблячи огляди і маневри. Ніщо не було готове для війни, якої всі чекали і для готування до якої імператор приїхав з Петербурга. Загального плану дій не було. Вагання щодо того, який план з усіх запропонованих треба прийняти, ще більш посилились після місячного перебування імператора в головній квартирі. У кожній з трьох армій був окремий головнокомандуючий, але загального начальника над усіма арміями не було, І імператор не приймав на себе цього звання.

Чим довше жив імператор у Вільні, тим менше готувались до війни, втомившись від чекання її. Всі прагнення людей, які оточували государя, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб змушувати государя, приємно проводячи час, забувати про навислу війну.

Після багатьох балів та свят у польських магнатів, у придворних і в самого государя, у червні місяці одному з польських генерал-ад’ютантів государя спало на думку дати обід та бал государеві од імені його генерал-ад’ютантів. Цю думку радісно прийняли всі. Государ дав згоду. Генерал-ад’ютанти зібрали підпискою гроші. Особу, яка найбільш могла бути приємною государеві, було запрошено бути господинею балу. Граф Бенігсен, поміщик Віленської губернії, запропонував свій заміський дім для цього свята, і 13 червня було призначено бал, обід, катання на човнах і фейєрверк у Закреті, заміському домі графа Бенігсена.

Того самого дня, в який Наполеон дав наказ про перехід через Німан і передові війська його, відтіснивши козаків, перейшли російський кордон, Олександр проводив вечір на дачі Бенігсена — на балу, що давали генерал-ад’ютанти.

Було веселе, блискуче свято; знавці справи казали, що рідко збиралося в одному місці стільки красунь. Графиня Безухова серед інших російських