Читати книгу - "Демони Ленінграда"

Скинула шубу, здерла кілька верств вбрання, з огидою на обличчі кинула в кут брудну білизну. Капризна… Невже якась недобита аристократка? Ні, розмірковував я, надто молода. Я дав би їй не більше двадцяти років. Вона занурилася в воду, блаженно, майже еротично зітхнувши. Нарешті тепло… Я її розумів. Вже другий місяць я йшов по сліду секти канібалів, питаючи себе, що мене прикінчить швидше – голод, чи мороз. Я зиркнув на дівчину – худенька, але їй було ще далеко до живих скелетів, які я бачив кожен день в Ленінграді. Може хтось їй допомагав, а може була спритнішою, ніж здавалося на перший погляд? Легко скривившись, я розгорнув брудний одяг – на щастя вошей не було, глянув на етикетку на шубі. Дореволюційна. І етикетка, і шуба, тепер таких не роблять. Дівчина, яка саме без жодного сорому намилювала свої маленькі груди, поглянула на мене перелякано, здогадалася, що я роблю. Я не промовив ані слова, повернувся до дзеркала, поголився. Нехай трохи похвилюється, їй не зашкодить, а мені полегшить допит. Рюмін бувалий розвідник, якщо він затримав дівчисько, для цього була причина. Зрештою поговорити завжди варто, може розкаже щось цікаве?

Я повернувся на кухню -- з огляду на піч, в якій палили вугіллям, тут було найтепліше -- всівся за столом.

-- Нахуя нам ця мала? – кинув я Рюміну. – Поїбати хочеш чи що?

Дрозд і Котушев пішли спати, сьогодні я їх вже не потребував, тому я не ходив навколо, ми зналися з Сашком надто довго, щоб дотримуватися субординації. Зрештою, я ніколи не був прихильником надмірних формальностей. Доки мої люди знають, хто командує, все нормально.

-- Вона місцева, донька двірнички, могла допомагати матері й знає всі навколишні закамарки. Цвинтар, на якому кілька тижнів тому знайшли позбавлений серця труп гробаря, тут неподалік, з півкілометра звідси. Може вона щось знає про це, -- відповів він, слабо посміхнувшись.

Я бачив по ньому, що він щось крутить, не договорює. Звичайно, я міг наказати йому розповісти все, що знає, але мороз і недоїдання впливали не тільки на тіло, вони також отупляли розум. А від його ефективності наше життя залежало в значно більшій мірі, ніж від стану наших м’язів. Тому я вирішив долучитися до гри.

-- Чому вона ховалася в підвалі? – запитав я. – Адже в неї є квартира. В крайньому разі, після смерті матері, їй би когось підселили.

Ледь помітний блиск в очах Рюміна підказав мені, що я потрапив у ціль.

-- Боялася, -- пояснив він, байдужим, здавалося б, тоном.

-- Виламали двері… -- пробурмотів я задумливо. – Як вони це зробили?

-- Пожежними топірцями, може сокирами.

-- Видно шуму вони не боялися…

Рюмін мовчки кивнув.

-- Якась місцева банда? – припустив я. – Хотіли забрати в неї їжу?

Він заперечливо покрутив головою.

-- Вже кілька днів вона не заходила в магазин по пайок, доїдала рештки.

Я нетерпляче зітхнув.

-- То що? – запитав він глузливо. – Здаєшся?

-- Вона бачила, як вбивали гробаря? Вбивці хотіли її…

-- Ні, самого вбивства вона не бачила. Я питав, -- перебив він мене.

-- Ух ти… -- гаркнув я, штовхаючи Рюміна в бік.

Той зареготав.

-- Добре. Розповім тобі, -- вирішив він. – Я трохи походив по сусідах, попитав про двері.

-- І?

-- Ніхто нічого не бачив, нічого не чув. А найкраще те, що місцеві громадяни, які блідніли від самої згадки про квартиру на першому поверсі, майже обсиралися від страху, коли я випадково зв’язав її з цвинтарем. Розумієш, не з самим вбивством, про це вони нічого не знають, а з цвинтарем. А мала воліла померти з голоду, ніж повернутися додому.

-- Цікаво, -- признав я. – Нічого надзвичайного, але цікаво.

-- В тебе є щось краще? – запитав він войовничо.

-- Гуляш з людського м’яса на вечірці майора Бондарука. І тьолку, яка ледь не вбила мене поглядом, запідозривши, що я щось зауважив, -- повідомив я з посмішкою свого підвладного.

-- Нічого особливого, -- знизав той плечима. – Просто ще одна канібалка.

Ми обоє знали, що дві треті осіб арештованих за людожерство становили жінки.

-- Людське м'ясо на вечірці у штабістів?! – пирхнув я зневажливо. – Вони не голодують. Якщо хтось подав там людське м'ясо, він зробив це не з потреби, а тому, що хотів.

-- Може, може… -- буркнув він нерішуче. – Але річ у тому, що ми не шукаємо хворого на голову маніяка, який отримує насолоду від канібалізму, чи бавиться з міліцією в “спіймайте мене, якщо зможете”. Ми шукаємо маестро, гуру.

Я зневажливо махнув рукою – коли він програє в дискусії, Рюмін починає вживати складні слова, в нього такий охоронний рефлекс. Це вже давно не справляло на мене враження. Зрештою, я знав, що означає слово “гуру”. Принаймні, більш-менш…

-- Це напівголий факір з… -- почав я, викликаючи з пам’яті якусь мутну асоціацію, може малюнок з давно забутої газети.

-- Слово “гуру” означає те саме, що маестро, -- обірвав він мене безцеремонно. – Але вказує, що його прихильники швидше послідовники, ніж учні.

Якусь мить ми сиділи мовчки, ми обидвоє закінчили інститути – Сашко ще до революції. Інколи я задумувався, чи вони відрізнялися між собою тільки тим, що в Рюміна не було курсу з марксизму-ленінізму…

Наші роздуми обірвали тихі кроки – на кухню зайшла дівчина. Після купелі, з чистим волоссям, стікаючи водою. Очевидно, не відважилася скористатися жодним з наших рушників, а витиратися власними брудними лахами їй було гидко. Страшно худа, в неї видніли вузлуваті колінні суглоби, стирчали ребра, між ногами – пучок світлого волосся. Вкрай вичерпана, вона нічим не прикрила своєї наготи. Не скажу, що вона