read-books.club » Публіцистика » Панас Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Панас Мирний"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Панас Мирний" автора Леонід Володимирович Ушкалов. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 28
Перейти на сторінку:
поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього…» Золота середина! Золота середина – перше усього!» Слова з пісні «У неділю рано всім загадано…» не лише стають тут утіленням ідеї «золотої мірноти», а й віддзеркалюють «еволюціонізм» як принцип життя і окремої людини, і всього суспільства. Це – повна підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розумові», яка робить її невразливою. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» – запорука життєвих поразок і катастроф. А на практиці «золота мірнота» часто означала те, що передають українські приказки: «Покірне телятко дві матки ссе» або «Тихше їдь, дальше будеш». В оповіданні «П'яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину… покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору… Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. Так і тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар'єру й зуміє добре ладнати з будь-яким начальством, така життєва мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Ті герої Мирного, що їх можна трактувати як його alter ego[2], і своїми роздумами, і своїми вчинками заперечують її. Вони – бунтарі. Сергій Єфремов мав усі підстави стверджувати, що Мирний найбільше дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця»… Сили були занадто нерівні – він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчить і поезія Мирного, і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна» та, мабуть, найбільше – містерія «Спокуса», де письменник пробує трактувати бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про гріхопадіння Мирний розробляє ту саму проблематику, що знайде перегодом свій класичний вираз в «абсурдній людині» Альбера Камю, найвиразніше втіленій французьким екзистенціалістом у сюжеті старогрецького міфа про Сізіфа.

Малий Панас відзначався тихою, миролюбною і замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що він любив самотність, був «дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть». Таким самим запам'ятала його й Олена Пчілка вже на ту пору, як їхні родини мешкали в Гадячі: «Малий Панас… пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві… держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори». Та й сам письменник був свідомий того, що має вдачу скоріше «пасивну», ніж «бойову». Відтак замкнутість на собі, відлюдькуватість деяких героїв-дітей у творах Мирного, найперше Чіпки, можна сміливо трактувати як автобіографічну рису. Зрештою, Мирний залишався таким усе життя. Люди, котрі багато років добре знали письменника, стверджують це в один голос. Наприклад, Григорій Коваленко писав: вдача Мирного була «надзвичайно лагідна, скромна, тиха, добра». Він мав неабияку схильність до самотнього життя, а примітною рисою його творчості став, за словами Єфремова, «літературний анахоретизм». Попри те, що письменник повсякчас і дуже енергійно підкреслював суспільну значущість літератури, її реалізм, свою власну творчість він розумів не тільки як віддзеркалення життя чи спробу змінити його на краще. Коли в оповіданні «П'яниця» Мирний порівнює самітника-скрипаля Івана Микитовича, котрий багатьма рисами нагадує самого автора, з павуком-ткачем, який «тче з своєї тонкої павутини дивні кола сітин», це свідчить, що письменник чудово розуміє ілюзійність мистецтва, зокрема й літератури, те, що воно є свого роду creatio ex nihilo[3] або принаймні «творення із себе самого». А крім того, це втіха. У листі до Якова Жарка від 20 грудня 1898 р. Мирний признавався: «А то – по правді Вам кажу – писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу…».

Навесні 1857 p., коли Панас почав навчатися в миргородській парафіяльній школі, батька перевели на посаду повітового скарбничого в Гадяч – невелике провінційне містечко на п'ять тисяч мешканців, яке за часів Івана Брюховецького було столицею Гетьманщини (недаром у романі «Хіба ревуть воли…» воно дістає назву Гетьманського). Через рік до Гадяча переїхала й уся родина Рудченків. Тут Панас продовжив своє навчання, на цей раз у місцевому повітовому училищі, де раніше навчався його старший брат Іван, а ще раніше – Михайло Драгоманов. Учився Мирний дуже старанно – у свідоцтві, виданому йому після закінчення училища, сказано:

«Учень 3 класу Гадяцького повітового училища Афанасій Якович Рудченко, син колезького асесора, хлопець тринадцяти років, навчався з 4 серпня 1858 року до 18 червня 1862 року в Гадяцькому повітовому училищі й пройшов у ньому повний курс навчання. Під час перебування в училищі мав похвальну поведінку. У навчальних предметах виявив такі успіхи: 1) в Законі Божому відмінні; 2) в російській мові відмінні; 3) в арифметиці відмінні; 4) в геометри відмінні; 5) в історії відмінні; 6) в географії відмінні; 7) в каліграфії відмінні; 8) в малюванні та кресленні відмінні». Оце й уся офіційна освіта. Інші знання Мирного, зокрема з ділянки літератури, – наслідок його власних зусиль. Через десяток літ Іван Білик, порівнявши погляди на поезію Шевченка професора Львівського університету Омеляна Огоновського з поглядами Мирного, напише Драгоманову: «Мій брат пройшов усього 3 класи Гадяч-університету, а, правда, його погляд на Шевченка, по-моєму, геніальний порівняно з поглядом доктора словесності Огоновського». Мабуть, у цьому присуді забагато полемічного запалу, але в одному Білик не помилявся: Мирний мав ґрунтовні знання і вмів мислити оригінально та глибоко. Зокрема, уже під час навчання в «Гадяч-університеті» він читав твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Гоголя, Тургенева, Толстого, Островського, а також газети й журнали, які міг знайти в заснованій 1861 р. гадяцькій громадській бібліотеці: «Основа», «Современник», «Русский вестник», «Отечественные записки», «Русское слово», «Московские ведомости», «Русский художественный листок», «Драматический сборник» тощо. Під час навчання в училищі Панас Мирний (про це сказано в написаній наприкінці 1860-х pp. поезії «Не раз я сам себе питав…») починає і сам складати вірші. Судячи з того, що перший відомий вірш Мирного «Писал в суде я, все писал…», датований 22 січня 1864 p., написано по-російському, його шкільні віршовані спроби були російськомовні. З плином часу Мирний забув про них. Принаймні вже в літньому віці письменник відносив початок своєї літературної праці до 1863 р. Саме так він казав друзям та колегам у 1913 р. під час святкування п'ятдесятилітнього ювілею своєї службової діяльності, яку

1 2 3 4 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Панас Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Панас Мирний"