Читати книгу - "Червоний Дракон"

– Усі вони мертві, Вілле, – якомога м’якше сказав Кроуфорд.

У голосі Ґрема Джек Кроуфорд чув ритм і синтаксис власного мовлення. Раніше він уже був свідком, як Ґрем провертав таку штуку з іншими. Під час напружених діалогів Ґрем часто перебирав від співрозмовника манеру говорити. Спершу Кроуфорд думав, що він те робить навмисно, що то такий собі трюк, аби полегшити обмін репліками.

Потім Кроуфорд збагнув, що Ґрем робить це мимохіть, інколи намагається зупинитися, та не може.

Кроуфорд опустив два пальці в кишеню піджака. Кинув на стіл дві світлини зображенням догори.

– Усі мертві, – повторив він.

На якусь мить Ґрем пильно дивився на нього, а тоді взяв фотографії.

Лиш моментальні, аматорські знімки. На одному – жінка, за якою тупотять трійко дітей і качка, вони виносять на берег ставка приладдя для пікніка. На другому – родина, що згуртувалася біля торта.

За півхвилини Ґрем поклав фотографії на стіл. Зробив невеличкий стосик, підрівняв його пальцями, а тоді поглянув на далекий пляж, де хлопчик, сівши навпочіпки, досліджував щось у піску. За ним спостерігала жінка, поклавши руку на стегно, навколо її кісточок пінилися кволі хвилі. Вона нахилилася вперед, від води, і відкинула з плечей мокре волосся.

Не зважаючи на гостя, Ґрем дивився на Моллі й хлопчика рівно стільки, скільки розглядав до цього фотографії.

Кроуфорд тішився. Він приховував це задоволення, контролював обличчя з тою ж старанністю, з якою обирав місце для зустрічі з Ґремом. І вирішив, що тепер Ґрем попався. Нехай сам до цього дійде, поволі.

Прийшли три фантастично огидні пси й повалилися на землю навколо столу.

– Господи, – промовив Кроуфорд.

– Це, мабуть, собаки, – пояснив Ґрем. – Тут люди постійно кидають маленьких песиків напризволяще. Гарненьких іще вдається віддати в добрі руки. Решта лишаються та перетворюються на таких от здорованів.

– Вони гладкі нівроку.

– Моллі все віддає цим приблудькам.

– Добре тут у тебе життя, Вілле. Моллі й хлопчик. Скільки йому?

– Одинадцять.

– Гарний малий. Буде вищим за тебе.

Ґрем кивнув:

– Як і його батько. Тут мені пощастило. Сам знаю.

– Я планував перевезти сюди Філліс. У Флориду. Прикупити будиночок, коли вийду на пенсію, і припинити жити, мов та печерна риба. Але вона каже, що всі її друзі – в Арлінгтоні.

– Я хотів подякувати їй за книжки, що вона приносила мені в лікарню, та так і не зібрався. Перекажеш їй від мене «спасибі»?

– Перекажу.

На стіл опустилися дві маленькі щебетливі пташки, сподіваючись знайти собі варення. Кроуфорд дивився, як вони стрибали навколо, а потім полетіли геть.

– Вілле, цей химерник, вочевидь, залежний від фази місяця. Він убив сім’ю Джекобі в Бірмінгемі в ніч на неділю, 28 червня, у повню. Лідсів в Атланті вбив позаминулої ночі, 26 липня. Без одного дня повний цикл Місяця. Тож, якщо нам пощастить, до наступного злочину маємо трохи більше ніж три тижні. Не думаю, що тобі хочеться сидіти тут, на Флорида-Кіз, і чекати, поки в Miami Herald вийде стаття про чергове вбивство. Чорт, я в жодному разі не папа римський і не збираюся вказувати тобі, що треба робити, проте хочу запитати, Вілле, – ти поважаєш мою думку?

– Так.

– То я думаю, що з твоєю допомогою ми маємо кращі шанси піймати його в найкоротший строк. Чорт, Вілле, збирай лахи й допоможи нам. З’їздь до Атланти й Бірмінгема, подивись, а тоді давай до нас у Вашингтон. Таке собі службове відрядження для цивільного.

Ґрем не відповів.

Кроуфорд перечекав, поки на берег накотилося п’ять хвиль. Відтак підвівся й перекинув через плече піджак.

– Поговоримо після вечері.

– Лишайся, поїси з нами.

Кроуфорд похитав головою:

– Я пізніше повернуся. У Holiday Inn на мене чекатимуть повідомлення, доведеться довго сидіти на телефоні. Проте подякуй від мене Моллі.

З-під шин орендованої машини Кроуфорда здійнявся дрібний пил і осів на кущах, що росли біля доріжки, вимощеної мушлями.

Ґрем повернувся до столу. Він боявся, що саме таким і запам’ятає кінець свого життя на острові Шуґарлоуф-Кі: у двох склянках із чаєм тане лід, бриз зриває серветки зі столу червоного дерева, і десь там, на пляжі, гуляють Моллі й Віллі.

Захід сонця на острові Шуґарлоуф, чаплі стоять непорушно, на горизонті бубнявіє червоне світило.

Вілл Ґрем і Моллі Фостер Ґрем усілися на білясту колоду, що її викинуло на берег прибоєм. На їхні обличчя лягали оранжеві промені, спини ж перебували у фіолетовій тіні. Моллі взяла Вілла за руку.

– Кроуфорд завітав до мене в крамницю, перш ніж приїхати сюди, – сказала вона. – Питав дорогу до будинку. Я намагалася тобі зателефонувати. Ти б хоч інколи брав слухавку чи що. Уже вдома ми побачили його машину й одразу пішли на пляж.

– Про що він ще тебе питав?

– Цікавився, як ти живеш.

– І що ти?

– Сказала, що в тебе все гаразд і щоб він, чорт забирай, дав тобі спокій. Чого він від тебе хоче?

– Хоче, щоб я подивився на речдоки. Я криміналіст, Моллі. Ти бачила мій диплом.

– Ти дірку в шпалерах затулив тим дипломом, ось що я бачила.

Вона осідлала колоду, повернувшись до нього обличчям.

– Якби ти сумував за тим, іншим життям, за своїм колишнім заняттям, то, гадаю, ти б про це говорив. А ти не говориш. Ти став щирим, спокійним, безтурботним… І мені це дуже подобається.

– Ми тут непогано живемо, еге ж?

Вона холодно блимнула очима, і він зрозумів, що мав би дібрати якесь краще формулювання. Не встиг він виправити помилку, як Моллі повела далі:

– Співпраця з Кроуфордом тобі тільки шкодила. У нього купа інших людей, увесь державний апарат, як я розумію, то чому він просто не дасть нам спокій?

– Кроуфорд не розповів тобі чому? В обох випадках, коли я йшов з Академії ФБР на слідчі завдання, він був моїм керівником. Ті дві справи були єдиними у своєму роді, більше таких у нього не було, а Джек уже має чималий стаж. Тепер з’явилася нова, третя справа. Психопати такого типу – явище дуже рідкісне. І Кроуфорд знає, що я маю… досвід.

– Авжеж, маєш, – відповіла Моллі.

Сорочка на Ґремі була розстебнута, і Моллі було видно кривий шрам, що перетинав його живіт. Завширшки в палець, опуклий, він ніколи не засмагав. Шрам