Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Мене тут зустрінуть, я сподіваюся.

За межами станції Мілчестер до них підійшов водій таксі, який дивився на потік пасажирів, що виходили в місто. Він запитав м’якою місцевою говіркою:

– Ви місіс Макґілікаді? До Сент-Мері-Мід?

Місіс Макґілікаді підтвердила, що це справді вона. Носій одержав свої чайові, не надто щедрі, але цілком прийнятні. Автомобіль із місіс Макґілікаді, її валізою та пакунками від’їхав у ніч. Він мав проїхати дев’ять миль. Місіс Макґілікаді сиділа в машині випростана й ніяк не могла розслабитися. Її почуття вимагали, щоб вона поділилася ними з кимось. Нарешті таксі заїхало до села, звернуло в знайому вулицю й зупинилося біля пункту свого призначення. Місіс Макґілікаді вийшла з машини й рушила доріжкою, яка була вистелена цеглою, до дверей. Водій заніс її валізу й пакунки у двері, коли їх відчинила вже немолода служниця. Місіс Макґілікаді перетнула хол, де у відчинених дверях вітальні на неї вже чекала господиня дому – тендітна стара леді.

– Елспето!

– Джейн!

Вони поцілувалися, і без будь-якого вступу або попередньої пустої балачки місіс Макґілікаді схвильовано вигукнула:

– О, Джейн! Ти цього не можеш собі уявити! Я щойно була свідком убивства!

Розділ другий

І

Залишаючись вірною науці, яку отримала від матері та бабусі, – справжня леді ніколи не повинна бути ані шокованою, ані здивованою, – міс Марпл лише підняла брови й похитала головою.

– Я можу тільки поспівчувати тобі, Елспето, – сказала вона, – що ти мусила пережити таке незвичайне потрясіння. Думаю, тобі ліпше негайно про все мені розповісти.

Саме цього й прагнула насамперед місіс Макґілікаді. Дозволивши своїй господині підвести себе ближче до вогню, вона сіла, скинула рукавички й почала свою розповідь, наповнену такими незвичайними подробицями.

Міс Марпл вислухала її з великою увагою. Коли місіс Макґілікаді нарешті замовкла, щоб перевести дух, міс Марпл сказала рішучим голосом:

– Думаю, для тебе зараз найкраще, моя люба, піти нагору, скинути капелюха й умитися. Потім ми повечеряємо – і протягом вечері не станемо навіть торкатися цієї теми. Після вечері ми зможемо обговорити її детальніше й розглянути з усіх боків те, що тобі сьогодні довелося пережити.

Місіс Макґілікаді погодилася на цю пропозицію. Обидві дами повечеряли, обговорюючи, поки їли, різні аспекти життя в селі Сент-Мері-Мід. Міс Марпл розповіла своїй гості про загальну недовіру до нового органіста, про нещодавній скандальний випадок із дружиною аптекаря й коротко згадала про ворожнечу, яка виникла між шкільною вчителькою та сільською владою. Потім торкнулися в розмові квітів, які вирощували у своїх садках міс Марпл та місіс Макґілікаді.

– Півонії, – сказала міс Марпл, підводячись із-за столу, – найменш передбачувані. Вони або приживаються, або ні. Але якщо приживаються, то залишаються з тобою на все життя, а сьогодні ми вже маємо нові й справді чудові різновиди.

Вони знову сіли біля каміна, і міс Марпл принесла два старовинні вотерфордські келихи з наріжного буфету, а з іншого буфету – пляшку вина.

– Сьогодні ввечері ти не питимеш каву, Елспето, – сказала вона. – Ти вже й так надто збуджена (і не дивно!) і навряд чи зможеш заснути. Я приписую тобі келих мого вина з первоцвіту, а згодом, можливо, ти вип’єш філіжанку чаю з ромашки.

Місіс Макґілікаді погодилася з цими пропозиціями, і міс Марпл налила їй вина.

– Джейн, – сказала місіс Макґілікаді, зробивши пробний ковток, – ти ж не думаєш, що все це мені наснилося або уявилося?

– Звичайно, ні, – сказала міс Марпл тоном глибокого розуміння.

Місіс Макґілікаді зітхнула з полегкістю.

– Той контролер у поїзді, – сказала вона. – Він саме так подумав. Він був дуже чемний, але все одно…

– Я думаю, Елспето, то була цілком природна реакція за тих обставин. Твоя розповідь звучала, – і справді вона такою була, – як геть неймовірна історія. І ти була для нього цілковитою незнайомкою. Щодо мене, то я не маю найменшого сумніву: усе, про що ти мені розповіла, справді бачила на власні очі. То була подія надзвичайна – але аж ніяк не неможлива. Я сама добре пам’ятаю, як цікаво було мені дивитися у вікна потяга, що їхав поруч із тим, у якому їхала я, адже там нерідко відбувалися події, що їх я могла спостерігати майже впритул. Пам’ятаю, одного разу мала дівчинка гралася з плюшевим ведмедиком і несподівано кинула ним у гладкого чоловіка, який спав у кутку вагона, той стрепенувся й прокинувся, і вигляд у нього був украй обурений, а інші пасажири, дивлячись на нього, весело сміялися. Я бачила їх усіх дуже виразно. Згодом я могла б точно описати, який вони мали вигляд і в якому одязі були.

Місіс Макґілікаді вдячно кивнула:

– Саме так усе було й зі мною.

– Ти кажеш, що чоловік стояв до тебе спиною. То ти не бачила його обличчя?

– Ні.

– А жінку ти описати можеш? Вона була молода, стара?

– Досить молода. Десь років тридцять або тридцять п’ять, якщо не помиляюся. На жаль, точніше сказати не можу.

– Симпатична?

– Знову ж таки сказати не можу. Її обличчя, розумієш, було геть спотворене…

Міс Марпл швидко сказала:

– Так, так, я розумію. Як вона була вдягнена?

– У пальті з хутром, пальто невідомого мені крою, а хутро якогось світлого кольору. Без капелюха. Волосся – біляве.

– А як щодо чоловіка – ти не помітила чогось такого, що запам’яталося б тобі?

Місіс Макґілікаді на коротку мить задумалася, перш ніж відповіла:

– Досить високий – і темноволосий, думаю. На ньому було важке пальто, тому я не могла добре роздивитися будову його тіла. Не надто багато, щоб робити якісь висновки, – розчаровано додала вона.

– Це вже щось, – не погодилася з нею міс Марпл. Вона зробила паузу, потім сказала: – А ти цілком переконана, що та жінка була мертва? Твоя уява тебе не обманює?

– Вона була мертва, я не могла помилитися. У неї вивалився язик і… Мені не хотілося б про це говорити…

– Гаразд, моя люба, не говори, – швидко промовила міс Марпл. – Гадаю, завтра вранці ми знатимемо більше.

– Завтра вранці?

– Я маю підстави сподіватися, що вранішні газети напишуть про це. Після того, як той чоловік напав на неї і вбив її, він мусив мати проблеми з трупом. Куди він його міг подіти? Імовірно, він вийшов із поїзда на першій зупинці – до речі, ти пам’ятаєш, вагон був спальний?

– Ні.

– У такому разі цей потяг не йшов далеко. Він майже напевне зупинився в Брекгемптоні. Тоді, вельми ймовірно, твій убивця покинув потяг у Брекгемптоні, примостивши тіло на сидінні в кутку й прикривши обличчя коміром пальта, аби відразу не помітили, що вона мертва. Атож, я думаю, він учинив саме так. Але хай там як, а тіло знайдуть дуже скоро – я думаю, повідомлення про те, що в поїзді знайдено мертву жінку, майже напевне буде надруковане в ранкових газетах, де ми його й прочитаємо.

ІІ

Але в ранкових газетах такого повідомлення не було.

Міс Марпл і місіс Макґілікаді, переконавшись у цьому, закінчили свій сніданок у мовчанці. Обидві міркували.

Після сніданку вони прогулялися в садку. Але цього разу навіть така цікава пригода, як прогулянка в садку, не спричинила звичного ентузіазму. Міс Марпл справді хотіла привернути увагу гості до