Читати книгу - "Свобода"

А Петті і справді в сині душі не чула. Хоча Джесіка мало набагато більше чеснот, якими б могли пишатися її батьки, — вона обожнювала книги, цікавилася природою, мала талант до флейти, була сильним гравцем у футбол, працювала бебісітером, її обожнювала навіть Меррі Полсен, — саме Джоуї був улюбленою дитиною, говорячи про яку Петті не могла зупинитися. У своїй усміхненій, довірливій та перепрошуючій манері вона вивалювала усі подробиці, одну за іншою, про їх із Волтером проблеми з малим. Більшість з її історій набували форми скарг, але ніхто не мав жодних сумнівів у тому, що сина вона обожнює. Вона була схожа на жінку, яка оплакує неприємну поведінку свого розкішного бойфренда, пишається тим, що він розтоптав її серце, ніби її відкрите визнання цього факту було головною, навіть єдиною річчю, яку вона вважала за потрібне повідомити всьому світу.

— Він ніби маленька негідь, — розповідала вона іншим матусям, коли всю зиму в родині велися війни щодо Часу Сну — Джоуї відстоював своє право лягати спати не раніше за Петті та Волтера.

— Він виказує своє роздратування? Плаче? — питали інші матусі.

— Жартуєте? — всміхалася Петті; — Хотіла б я, щоб він просто плакав. Плач — то нормально, врешті-решт, він міг би припинятись.

— То що ж він робить? — питали вони.

— Він піддає сумніву сам наш батьківський авторитет. Коли ми змушуємо його вимикати світло, він наполягає на тому, що не має лягати спати до того, як світло не згасне у нашій спальні, адже він нічим не гірший за нас. Та присягаюся, він точний, як годинник; кожні п’ятнадцять хвилин — він очей не зводить з годинника — кожні п’ятнадцять хвилин він волає: «Не сплю! Я все ще не сплю!» І в тоні його звучить зневага чи сарказм, щось таке дивне. Я благаю Волтера не піддаватися спокусі, але ні: вже чверть на першу, і Волтер підводиться у пітьмі і йде до кімнати Джоуї, і вони знову сперечаються про різницю між дорослими та дітлахами або про те, чи в родині має панувати демократія, чи доброзичлива диктатура, і вони сперечаються, доки врешті-решт зі мною не трапляється істерика: я лежу в ліжку й скімлю: «Будь ласка, припиніть це!»

Меррі Полсен не захоплювалась оповідями Петті. Пізно ввечері, завантажуючи після вечері тарілки до посудомийної машини, вона кинула Сетові, що немає нічого дивного в тому, що Джоуї в стосунках не розуміє різниці між дітьми й дорослими — адже його матір, здається, страждає від тієї самої проблеми, бо не може визначитися, до кого сама належить. Чи сам Сет не помітив, що в оповідях Петті взірцем дисципліни є завжди Волтер, а сама Петті лишається безпорадно десь осторонь і намагається лише бути милою?

— Цікаво, чи вона взагалі кохає Волтера? — оптимістично розмірковував Сет, відкорковуючи останню пляшку. — Ну, я маю на увазі, фізично.

— Підтекст її розповідей завжди «Мій син — винятковий», — продовжувала Меррі. — Вона завжди скаржиться на брак його уваги.

— Чесно кажучи, — відповідав на це Сет, — у цьому і полягає причина його упертості. Його безмежна настирливість — це відповідь на владність Волтера.

— Кожне слово її про нього — це нещирі хвастощі.

— А ти сама, що ж, ніколи не хвалилась? — піддражнив її Сет.

— Можливо, й хвалилась, — відповіла Меррі, — утім, менш за все я переймаюся з приводу того, чи не сприймають мене інші якось не так. І моє почуття самодостатності не залежить від того, наскільки винятковими є наші діти.

— Ти — ідеальна матуся, — знову підколов її Сет.

— Ні, ще місце посіла Петті, — гмукнула Меррі, ковтнувши ще вина. — Мене такою сприймають дуже рідко.

Петті скаржилася, що Джоуї все занадто легко дається. У хлопця було золоте волосся, він був красунчиком і, здавалось, мав відповіді на будь-які питання, що йому могла поставити школа, ніби правильний вибір «А», «Б», «В» та «Г» у тестах були прописані в його коді ДНК. Із сусідами, старшими за нього у п’ять разів, він поводився із надприродною легкістю. Коли школа або скаутська організація змушували його іти продавати шоколадні батончики або лотерейні білети по сусідніх домах, він чесно зізнавався їм, що товар у нього «лайно». Він одягав найдратівливішу милостиву посмішку, коли бачив іграшки або ігри, які інші хлопці мали, а йому Петті та Волтер купувати відмовлялися. Аби позбавитися від цієї посмішки, його друзі наполягали на тому, щоб він користувався усіма іграшками, що мали вони, тому він став завзятим геймером[6] — і це при тому, що його батьки категорично не схвалювали відеоігор; він демонстрував енциклопедичні знання сучасної міської музики, від якої його батьки усіма силами намагалися зберегти його ніжні вушка. Йому було десь одинадцять чи дванадцять, коли, сидячи за столом, якщо вірити Петті, він випадково (або ж навмисно) звернувся до власного батька «синку».

— Ох, це не пройшло повз вуха Волтера, зовсім ні, — розповідала вона іншим матусями.

— Зараз підлітки саме так і спілкуються між собою, — відповідали їй, — ставлення це в них із реп-музики.

— Те ж саме сказав і Джоуї, — повідала Петті. — Він пояснив, що це просто слово, притому — зовсім не ганебне. Авжеж Волтер з ним не погодився. А я сиділа й повторювала про себе: «Волтере, Волтере, не лізь у це, немає ніякого сенсу сперечатись». Але ні, йому захотілося пояснити, що, наприклад, хоча «хлопче» — й не погане слово, все ж так не можна звертатися до дорослих, і особливо так не можна казати чорним; але ж головна проблема Джоуї в тому, що він відмовляється визнавати різницю між дітьми й дорослими; і так ця суперечка завершилася тим, що Волтер сказав, що позбавить малого десерту, а той заявив, що не дуже й хотілося, бо він його взагалі не любить; а я все сиділа і повторювала: «Ні, Волтере, Волтере, не лізь у це». І Волтер не втримався — він вирішив довести Джоуї, що той насправді любить десерт. Але хлопець не взяв до уваги жодного з аргументів батька. Він брехав, але стверджував, що просив добавки лише тому, що так прийнято, а не тому, що той десерт йому подобається; а бідний