Читати книгу - "Брат на брата"

— Корецький! — кинув хтось серед стовпища.

— Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..

I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чиїсь руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: «Амнiстiя». Далi червонiло ще кiлька прапорiв — менших.

— Урра! — загремiло ще дужче. — Урра, Корецький! Хай живе свобода!..

— Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. — почувся знайомий Корецькому голос. — Треба на звожчика!..

— Звожчика!.. Давай звожчика!.. — загукало кiлька голосiв. Корецького спустили додолу.

Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький побачив фаетон.

— Прошу вас, Євгене Петровичу, — промовив той же знайомий голос, i Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, — добре знайомий йому адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей — панiв, робiтникiв, панiй, панночок — вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, — всi троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли «з визволенням», але Корецький не розумiв, хто тi двоє, i не розбирав, що з ним дiється.

— Рушай до думи!.. — звелiв Яковенко. — Швидше! Конi рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив їхати ходою.

— Ну, хвала боговi, — таки добилися! — казав Яковенко. — Знаєте: прокурор i жандарми нiяк не хотiли вас випускати. А я кажу… я був у депутацiї од мiтингу… я кажу: для самої властi краще, коли випустите його, нiж коли доведете до нещастя… Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму… Ну, вони й сами помiркували… Згодились… Тепер ми просто на мiтинг… Всi вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити…

— Який мiтинг? — ледве мiг спитатися Корецький. — З якого приводу?

— Як з якого? — здивувався Яковенко. — Ах! то ви, бiдолашний, нiчого не знаєте!.. Ви не читали телеграми… Панове! — гукнув вiн у стовпище. — Вiн не читав телеграми… Дайте телеграму!.. Швидше!..

— Телеграму! Телеграму!.. — розкотилося мiж народом, i кiлька рук з великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один i подав Корецькому.

— Ось читайте: «Височайший манифест…» Конституцiя!..

Тремтячи як у пропасницi, почав Корецький читати. Очi не слухались, якось перескакували по словах, якийсь туман застилав лiтери…

— Читайте голосно!.. — Голосно хай хтось читає!.. — Почулося гукання. — Знову хай читають!..

Яковенко взяв у когось iз рук ще один аркуш, устав у фаетонi, що ледве посувався серед стовпища, i, держачись однiєю рукою за передок, другою пiднявши вгору бiлий аркуш, почав читати манiфест:

— «…даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов», — одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голоснiшi вигуки:

— Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..

— «…Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы»…

— Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому:

— «Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге… Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста… Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу».

— Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амнiстiя!.. Амнiстiя!..

Корецькому стиснуло горло, вiн почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби.

Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував:

— Уночi ми получили манiфеста в редакцiї… Зараз же рiшили випустити його окремим плакатом… У десять годин вiн уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулицi, — ну, звiсно, мiтинг… Стали говорити. Амнiстiя — перше слово… Панове, — каже доктор Лавренко, — поки дадуть амнiстiю з Петербургу, — не забувайте, що в нашiй тюрмi сидить борець за волю — Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно, в такi хвилини юрба не мiркує довго… Так i шугнули до тюрми, — хотiли силомiць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… — i вiн показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, i тодi тiльки вiн пiзнає їх.

А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись, уривками переказує Корецькому подiї двох останнiх мiсяцiв: з'їзд земських i городських дiячiв, повсюднi мiтинги, розрухи по городах i селах i, нарештi, величезний страйк залiзничникiв та iнших робiтникiв, що спинив, спаралiзував економiчний рух усiєї величезної держави… Все це Корецький чує, але спершу розумiє тiльки частину казаного, уривки… Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут iз їм трапилося, починає розумiти його i своє становище серед цих нових подiй. I невимовна радiсть обнiмає його, аж iз глибу душi починає рости щось велике, гарне, непереможне… I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь — криком, — чим-небудь, аби тiльки виявитися.

— Стiй! Стiй!

Фаетон спиняється, й Корецький помiчає, що стовпище побiльшало.

— Виходьмо… приїхали, — каже йому Яковенко.

Вiн виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крiзь натовп.

— Пропустiть… пустiть, панове! — говорить адвокат. — Дайте пройти до помосту, — дуже пильна справа.

Люди нехотя поступаються i пропускають у вузький прохiд — щiлину, що зараз же знову затуляється за їми.

Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарештi ноги їх намацують щось нiби схiдцi.

— Обережнiше… обережнiше… не впадiть!.. Отут схiдець… — каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.

Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих нiг якiсь нiби дошки i сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз i пильнуючи своїх рухiв.

— Ну, прийшли! — говорить Яковенко.

Корецький пiдводить голову i бачить перед собою стiл, поставлений на якомусь помостi, а за столом якогось добродiя… Вiн зараз же пiзнає доктора Лавренка й розумiє, що це голова мiтингу. Бiля його за столом ще двоє: один сидить, а другий, зовсiм незнайомий Корецькому, молодий, чорнявий чоловiк з худим обличчям, говорить промову.

I враз спершу стиха, а далi все голоснiше й голоснiше чується навкруги:

— Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!.. Корецький!.. Корецький!..

Голова мiтингу Лавренко повертається й бачить Корецького. Вiн швидко встає i стискає йому руку.

— Який я радий… — але голос уривається йому, а навкруги змагається все дужчий i дужчий крик:

— Корецький!.. Корецький!..

Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає обома руками на натовп, просячи мовчання. Як трохи притихає, вiн голосно, на ввесь майдан, гукає:

— Громадяни! Воля справдi