Читати книгу - "Характерник"

На щастя, козацька мати Богородиця прийшла запорожцям на поміч ще до повернення кошового. Завдяки молитвам і старанням наказного Грицька Пелеха, судді Степана Білого, отця Петра та всього чесного товариства чума відступила ще до морозів, хоч саме їх вона боялась найдужче. Пошесть відійшла, однак наказний карантину не зняв. Ця безноса трясця з косою мала звичку вертатися без попередження, якщо забулася когось забрати з собою. І тепер Грицько Пелех, вислухавши вість пластуна Кирика про велику тайну донців, з якою вони прийшли в Січ, сушив голову, чи прийняти їх, чи хай дожидають Сірка, аби не брати гріха на душу. Щоб того гріха було менше, він покликав на раду суддю Білого та писаря Яковину.

Зійшлися у військовій канцелярії, повсідалися за важким дубовим столом, вичовганим ліктями до білого блиску, і Грицько Пелех розповів товариству про вість, принесену пластуном Кириком, про велику тайну, з якою прийшли до них донці.

— Що будемо робити? — повів Пелех важкими, як биті таляри, очима.

— Це ж той Міюський, що вже колись заходив до нас? — спитав писар Яковина, аби не мовчати. І пригладив розпушені конопляні вуса.

— Той.

— Чи не Іваном його звуть? — подав голос і Степан Білий.

— Іваном, — трохи дратуючись, сказав Пелех. — Але я питаюся, як нам бути? Чи приймати їх, чи хай ждуть Сірка?

— Ну, чума немов одійшла, — знов пригладив вуса писар Яковина.

— А карантин не знято, — докинув суддя Білий.

Наказний Пелех бачив, що їм обом так само, як і йому, — хочеться й колеться. Вони згоряли від цікавості — з чим прийшли донці? — але не вгадано було, чим це може обернутися для кожного з них, тому ні проноза Андрій Яковина, ні старий лис Степан Білий не хотіли лізти поперед батька в пекло. І, щоб довго не розводитися, Грицько Пелех сказав:

— Так, давайте прямо. Не крутіть хвостами.

— Годилося б коло зібрати, — дмухнув у вуса писар Яковина, і вони, його вуса, знов розпушилися, немов на вітрі.

— Чи бодай скликати курінних, — почухав потилицю суддя Білий.

— Ні, — сказав Пелех. — Карантину ще не знято. Ми навіть до церкви ходимо по одному. Тож вирішуймо втрьох. Ти, Андрію, за чи проти? — Пелех втупив очі-таляри в писаря.

— Проти чого? — не зрозумів той.

— Ти за те, щоб прийняти донців, чи хай ждуть Сірка? — пояснив Пелех.

— Та як сказати. І за, і проти. Не знаю. Я так, як ви двоє.

— А ти, Степане? — глянув Пелех на суддю.

— Я теж отакої, — і далі крутив рудим пухнастим хвостом суддя. — З одного боку за, а з другого проти. Виходить, як ти, пане наказний, вирішиш, так і буде.

— Гм, — гмикнув наказний Грицько Пелех. — Річ у тім, що я теж і за, і проти.

— То що ж робити? — спитав Степан Білий, хоч йому, як судді, годилося першому покласти свій рішенець.

— Еге, — тріпнув вусами писар Яковина. — Заковика.

— Якщо не знаєш, як чинити, то покладайся на фортуну, — сказав Пелех. — Сиріч на жереб.

Він поліз рукою у глибоку пазуху жупана й дістав срібного єфимка[5].

— Якщо монета впаде догори орлом, тоді хай заходять. А якщо догори конякою, тоді зась. Згода?

— Мудро! — в один голос сказали суддя і писар.

Пелех нігтем великого пальця підкинув монету, вона срібно замерехтіла в повітрі, потім, дзенькнувши, вдарилася об дубову стільницю, підстрибнула й не покотилася далі, а лягла перед їхніми очима догори орлом. Пелех, Білий і Яковина відчули полегшу, бо всім трьом вже не стачало терпцю дізнатися, з чим же прийшли до них донці. Але ні суддя, ні писар не знали, що на такі випадки наказний Грицько Пелех мав особливого єфимка, на якому з обох боків був викарбуваний орел.

Проте він, наказний Пелех, розвівши руками, сказав невдоволено:

— Ну що ж, нехай приходять. — Ще трохи подумав і підняв угору вказівного пальця: — Але не в Січ. Приймемо їх за валом у грецькій хаті, а далі воно покаже.

3

Гостьова грецька хата, де зупинялися чужоземні посли та інші поважні приходьки, майже нічим не різнилася від козацьких куренів, хіба завдовжки була меншою та стояла не в самій Січі, а сажнів за сто від неї. Там, де за ровом, за валами та дубовим палісадом, що оточували чортомлицький Кіш, у добру годину кипіло своє життя. Тут вирувала ярмаркова торговиця, дружно сусідували кузня, гончарня, чинбарня, лимарня і, звичайно ж, шинок, а ближче до води, майже над Чортомликом, осібно стояла грецька хата. Колись грецькі посли приїжджали до запорожців із чолобитною, тут гостювали, та відтоді й пішла така назва. Але зараз і торговиця, й кузня, й гончарня, і шинок дихали пусткою, і ця порожнеча моторошно важніла від густого туману, що сунув сюди з чотирьох річок — Базавлука, Прогною, Скарбної та Чортомлика. Усі вони, яка гирлом, яка боком, тулилися до Січі, захищаючи її від орди. Та зараз не видно було ні річок, ні Сумського шляху од поля, єдиного путівця, що вів на Січ суходолом, тому наказний Пелех, суддя Білий та писар Яковина побачили донців у супроводі Кирика тільки тоді, як вони вже під’їхали до грецької хати.

Кирик повів прибульців до конов’язі, тимчасом як Іван Міюський і молодик у зеленому лисячому каптані, віддавши козакам поводи, пішли до посольського куреня, куди їх чемно запросили старшини. Тут вони сіли на широкі лави, застелені перськими килимами, й Іван Міюський, сапнувши повітря своїм чималим горбатим носом, відчув різкий запах сірки і дьогтю.

— А що, пане наказний, — звернувся він до Грицька Пелеха, — чи то правда, що джума[6] вже покинула Січ?

— Показує на те, — відповів Пелех. — Або що?

— Для нас це важніше, ніж вам, — сказав Іван Міюський. — Зараз самі зрозумієте чому.

Грицько Пелех, суддя Білий і писар Яковина, які сиділи навпроти гостей, аж засовалися на широкій лаві, так їм не терпілося почути, з чим