Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

І Миколай перескакує на свого коника, як то було за царя. І все було. І люди добре жили. А тепер ось... А, що й казати. Дядько сердито спльовує. Никанор мовчить і тільки підбуркує — те, то се, в залежності від мови. Коли Миколай сердиться, що зробили революцію, Никанор ворушиться сюди-туди, мов морж, і кидає, дивлячись у землю.

— Та, що й говорить... Тьомний елемент! — це стосується до народу, що робив революцію. Василь інколи щось своє додає. Але він хоче вже дуже спати. Прокинувся вдосвіта, цілий день орав. Завтра знов раненько вставай. У хаті повно диму. Вже спеклися коржі, і добре було б, щоб ті філософи пішли уже собі. Але вони не йдуть. Вони не купують часу, і ніч для них не є щастя. Цигарка зникає за цигаркою. Слова, хоч скупі, але все-таки поволі вириваються і вириваються... Василь бере свій дерев’яний, пофарбований гнідою барвою, сундучок. Він складає туди свої пожитки, все, що має, — кілька фотографій своїх товаришів, невеличку зв’язочку листів. Кілька випадкових книжок, як “Востров Син”, чи брошура про демократію та соціяльний устрій. Старі зшитки його щоденників, історія Грушевського, другий томик Кобзаря, виданий у Петербурзі, кілька підручників: Малініна і Буреніна, Кісільова, Лєсгафта... І після цього Василь не зважає на дядьків, каже всім добраніч і виходить.

Прекрасна ніч. Передосіння, зоряна, з чітким виразом часу, насторожена і одночасно спокійна. На полях ще десь співають. Це знані обжинкові пісні, які так любить Василь. Вони прості, одноманітні, але у них почувається сива давнина. Здається, то співають предки... Василь спить ще у клуні, але він не йде, як звичайно, спати. Він наперед обходить подвір’я. От дивна річ. Нічого він тут не має, а все-таки не легко — отак взяв, та й відкинув. Завтра раненько він все те лишає і їде не так далеко. Лишень до повітового містечка, яких-небудь п’ятнадцять кілометрів. Але все-таки він лишає. Він тут виріс, і тут глибоко вросло його коріння. Ніч. Навколо розкидані хутори. Кожний з них врослий у твердь землі. Стежки й дороги втоптані своїми людьми. Там он межі батьківських піль, дерева, сад, що кожної осені приносить овоч...

Василеві треба йти спати. Ні, він ще не все зробив. Йде на город, у сад. Нічого тут цікавого. Звичайний город, звичайний сад. Висохле бадилля маку, розставлені коноплі, порозкидані між буряками та огірками гарбузи. Такий само звичайний і сад. Яблуні-ранети, яблуні-папірівки, сякі і такі, а на них овочі ростуть собі і доспівають... Василь у всьому щось знаходить для себе. Це таємниця його. Він того нікому не прозрадить, та й питати його ніхто не буде. Просто любить і все...

На заході, де зайшло сонце, стоїть барвиста заграва. Ядерні поодинокі зорі горять на темному небі. Дерева стоять непорушно і поважно, мов лицарі на варті. Тиша й не тиша. То там, то там порушує щось її. Людський голос, гавкіт собаки, посвист якоїсь пташки. А все те разом гарне і своє...

Василь вертається. Поволі йде до своєї клуні. Зі скрипом відчиняє великі тяжкі двері. Там міцний запах свіжого збіжжя, яке навозив сюди Василь. Напомацки находить своє лігво і лягає. Робиться тихо, тільки все ще інколи виривається з хати сміх дядьків або десь під стріхою заворушиться сонний горобчик.

Дядьки ще не розійшлися. Вони все сидять, бо для них час не міряється годинами. Сон для них — річ не купована, а коли зійдуться сусід з сусідом, то не можна ж отак на галай-балай, плюнув і пішов. Треба знати порядок, честь, що й до чого, треба сказати всі слова, треба поділитися кожною думкою, висловити ще й ще те, що було і поміркувати над тим, що прийде. Це не так просто..! Ні, ні... Це життя, сільське життя, мужицьке...

А Василь вже лежить горілиць на соломі і дивиться в темряву. Думає. Про що? О, є про що. Про батька, що залишиться без помічника, про меншого брата, про те, що чекає його там, про школу, директора, про учительку французької мови, з якою мав окремі розмови, про те, чи вдасться скласти іспит з латини, про товаришів і про безліч, безліч таких ось справ, які не дають можливості відірватися від землі та земного, щось забутися.

Надворі ніч, темрява, зорі, тиша. Василь іноді вслухається, ніби бажає почути новий звук, ноту довкілля... Нічого немає. Село є село, і всі його звуки завжди ті і завжди незмінні, і немає ні кінця, ні початку...

* * *

Такого ранку Василь не забуде. Він увійшов до нього і там десь в його душі застиг з усім, що мав. З барвами, тонами, цілим настроєм. Щось змінилося. Були ж роки і до цього часу. Так само їхалось до школи, але цей рік має нове. Василь вже думає. У ньому є щось дуже живе і до безмежности вражливе. Недаремно через його уяву пройшли постаті Достоєвського, Дікенса, Гоголя, ті випадкові гості, яких він зустрів і впустив до себе.

Прокидається і встає одразу. Сонце проривається крізь щілини клуні. Чути гомін курей і худоби. Чути “отченаш”, що його проказує вголос мати. Вона ходить, щось робить і при тому молиться. Перед пороговим каменем стоїть високо вимощений пшеничною соломою віз. Батько виносить і дбайливо кладе мішки, мішечки... Там борошно, там крупи, там сало. Одягу зайвого не має. Малий клуночок з доморобною білизною і це все. “Сундучок” його гордо і невигідно лежить на соломі і тільки невеличка чорна його колодочка вказує, що там зберігаються скарби. Ключик від того символа висить, прив’язаний до паска Василевих штанів.

Мати вже зварила юшку з курки... Коли вона встала? Ну, як заспівали другі півні, то й встала... Треба розпалити, зварити, приготувати. Оглядатись немає на кого. Заманулось ото батькові посилати отого шмаркача до “училіщів”... Святий Бог знає, що то з нього вийде... Але тепер вже не порадиш... Хай вже їде, хай вчиться... Господоньку, мати Пречиста — і що він там вчить, і на що воно кому потрібне...

Василь снідає. Вже прибраний, мов на параду... Вже не той Василь, що його кожний день бачать. Здається, що він вибрався до церкви чи щось... Вже він і шию вимив, і волосся намочив, і чесав його довго на всі боки, і з-під нігтів бруд виколупав, і